«Благодійний фонд Олександра Шевченка» заснований у 2014 році. Діяльність фонду має кілька напрямків, основний з яких — допомога та соціальна реабілітація малозабезпечених, безробітних, дітей, людей з особливими потребами, учасників бойових дій, підтримка мистецьких, спортивних проектів, книговидання тощо.

Лише кілька з багатьох десятків програм «Благодійного фонду Олександра Шевченка»: близько 7000 дітей безкоштовно оздоровились у дитячому таборі «Артек-Буковель». 9500 першокласників з Івано-Франківщини пройшли вишкіл і навчались у лижній школі ТК «Буковель». 3200 дітей із вадами опорно-рухового апарату, ДЦП та з аутизмом разом з батьками пройшли реабілітацію на базі ТК «Буковель». У християнському таборі уже відпочила 351 дитина з соціально незахищених категорій населення і проблемних сімей. Організовано перший в Україні табір для дітей з цукровим діабетом, які відпочивають разом з батьками. Понад тисячу учасників АТО, поранених на війні та рідних загиблих бійців і героїв Небесної Сотні з усієї України пройшли лікування і реабілітацію у «Буковелі». Відпочили та оздоровились майже 8000 пенсіонерів. Щорічно проводиться конкурс учнівських творів на патріотичну тематику. Існує програма фінансової підтримки обдарованих дітей. Постійно оновлюється матеріально-технічна база навчальних закладів Івано-Франківська. Надається допомога спортсменам. Для допомоги бійцям створено Центр військової підготовки та інформації Олександра Шевченка. Діє програма підтримки мистецтва: реставрація дверей та кам’яниць, проведення мистецьких фестивалів, виставок художників, книговидання…
«Благодійний фонд Олександра Шевченка» потрапив у звіт «INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS COMMISSION».

— Олександре, ви — успішний політик і підприємець, відомий не лише у своєму окрузі благодійник і меценат. Як ви прийшли до благодійності, в чому її сенс для вас?
— У моєму житті все з’являлось поступово. Я довго шукав своє покликання. На початку 1990-их років займався торгівлею, починав якийсь бізнес, набивав лоба, але ніколи не зупинявся. Хтось мені допомагав, комусь — я… Нині це називають благодійністю, але насправді — це частина життя, без якої людина не може називатись людиною. Кожен може чимось допомагати. Молитвою, добрим словом, порадою чи своєю працею. Хтось — фінансово чи іншими ресурсами.
Сьогодні люди в Україні доведені до межі бідності. Допомоги потребує мало не кожен другий, вже не кажучи про школи, садочки, соціальну сферу… Тисячі звернень надходять до моєї громадської приймальні, на особисту і офіційну сторінки у Фейсбуці. Намагаюсь відгукнутись і допомогти, бо те, що робиш для себе — не забереш з собою, а що для людей — те для Бога і залишиться з тобою…
Благодійність — невід’ємний елемент християнського життя. Я переконаний: служіння ближньому є найбільшим виявом віри, складовою пошанування Творця. Бо неможливо гідно шанувати Господа і служити Йому, не служачи ближньому своєму. Християнство — це не лише віра, а й дія.

— Сьогодні вже, мабуть, вся Україна знає про ваші соціальні програми та роботу благодійного фонду. З чого все починалось?
— Починалось все з віри, Божих Заповідей і розуміння соціальної відповідальності.
— Багато хто ходить до церкви, але так і не знайшов Бога…
— Так сталося, що мене охрестили пізно — у 21 рік. Тому все у мене відбувалося свідомо. І я дуже чітко відчув межу, що таке «з Богом» і, як це було раніше, — «без Бога». Зробив свій вибір. І головний оберіг — віра. Найголовніший закон мого життя — Заповіді Божі. Лише з вірою в серці можна щось змінити і чогось досягти.
Із розвитком курорту «Буковель» у нашої команди з’являлись все нові й нові можливості бути корисними. Розуміння соціально відповідального бізнесу, коли частина зароблених коштів виділяється на благодійність, розвиток суспільства, підтримку літніх людей, допомогу дітям, підтримку цікавих проектів… А коли проектів стало багато, створили благодійний фонд.

— Робота благодійного фонду спрямована лише на допомогу соціально незахищеним верствам населення чи є й інші проекти?
— Благодійний фонд охопив, напевне, всі основні сфери життя, адже діють програми підтримки спорту, медицини, оздоровлення дітей, підтримка обдарованої молоді, допомога армії, підтримка мистецтва…
— Із кожним роком зменшується чи збільшується кількість людей, які потребують допомоги?
— Збільшується! Люди не мають за що придбати навіть продукти, бо отримують мізерні зарплати. Високі комунальні платежі та інфляція пожирають усе зароблене. А коли виникають проблеми зі здоров’ям, люди часто потрапляють у безвихідь. Загалом, соціальної підтримки потребує чи не більша частина населення країни.
У нас часто повторюють, що багаті повинні поділитися з бідними. Для мене це означає: найперше — встановлення за 2-3 роки мінімальної зарплати на рівні 10-12 тисяч гривень. Тоді багато проблем вирішиться. Наповниться Пенсійний фонд. Люди зможуть гідно жити, відкладати на відпочинок. Це пожвавить ринок, дасть поштовх розвитку економіки. Паралельно необхідно подбати і про інвестиційний клімат. Перетворити державу та силові структури з головних рейдерів бізнесу в сервісні організації для громадянина. Треба лише політичної волі влади.

— За якою допомогою люди найчастіше звертаються?
— За медичною. Майже кожне друге звернення — це крик про допомогу щодо лікування онкологічних захворювань чи необхідність операції. Так звана «безкоштовна медицина» в Україні відсутня повністю. Звернень з проханням про допомогу на лікування надзвичайно багато. У нас в фонді навіть є окрема команда волонтерів, яка допомагає рідним збирати кошти на лікування.
— Робота волонтерів у наш час неоціненна, особливо коли йдеться про допомогу бійцям…
— Ми маємо контакти з багатьма волонтерськими організаціями. Після Революції Гідності постійно допомагаємо і родинам Небесної Сотні, і постраждалим на Майдані. А для допомоги бійцям у зоні АТО створили Центр військової підготовки та інформації. Оздоровлюємо у «Буковелі» наших воїнів, поранених, родини загиблих вояків. Закуповуємо амуніцію, бронежилети, одяг та інше. Підтримуємо лікування наших бійців за кордоном.
— Як ставляться люди до програм? Чи маєте контакти з учасниками ваших благодійних програм?
— По-різному буває. Я завжди кажу: робите добрі справи — не сподівайтесь на вдячність. Більшість дякує. Є й такі, що кажуть: «накрав — нехай віддає». Хоча я в житті не вкрав нічого. Одного разу був випадок у Польщі. Мені, молодому «бізнесменові», який заробляв перші гроші на перепродажі товарів з України, дали решту більшою купюрою. Я не повернувся і не віддав ці гроші, й одразу ж був покараний за це «вищими силами». Після цього переконаний: краще втратити, аніж взяти чуже.
Роблю добрі справи не заради подяки чи слави, а для себе. Про багато випадків допомоги інколи не знає ніхто, крім мене і мого секретаря. І поки можу допомагати людям — буду робити це.
Україна повинна стати країною гідності та правди. Я докладу максимум зусиль, аби підняти рівень життя людей, як вдалось це зробити в селі Поляниця, на території якого розташований «Буковель», в усьому регіоні. Колись це був один із найдепресивніших регіонів країни, а нині Поляницю називають «селом мільйонерів» з профіцитом бюджету, сучасними школою і садочком, розвиненою інфраструктурою. Зарплати в «Буковелі» щонайменше 10 тисяч гривень. Цей досвід хочу перенести на всю країну. Зробити Україну заможною і сильною не на словах, а на ділі. Але й тоді не відпаде потреба в благодійності. Можливо, вона лише змінить свої напрямки і завдання, адже благодійність — це внутрішня потреба людської душі за будь-яких обставин.