Окрім всесвітньої любові до футболу, кожен народ шаленіє ще й від свого специфічного національного видовища. Іспанці віддавна обожнюють полоскотати нерви на кориді; англійці полюбляють кінські скачки і собачі перегони; у південно-східній Азії популярні півнячі бої та забіги тарганів…

Мають свою національну забаву й американці. Невтаємниченому пришельцю вона може видатися примітивною до глупства, самі ж янкі буквально божеволіють від неї. Судіть самі: стоїть вуйко у шоломі на полі і щосили розмахує замашною палицею (чи то пак, битою), намагаючись влучити у маленький м’ячик, який жбурляє у нього суперник. Ця бита, до речі, у нас стійко асоціюється з бойовим знаряддям осіб специфічної зовнішності й специфічного роду занять. Ще ціла юрба інших стоїть у полі і намагається отой м’ячик спіймати і швиденько повернути назад. А навколо гудуть трибуни. Це —  бейсбол, другий за популярністю вид спорту в Америці після місцевого футболу, ще більш незрозумілого і заплутаного для європейського ока. Свого часу його почали культивувати і у нас, але доволі мляво (про що особисто я, щиро кажучи, не дуже жалкую). Неоднозначне, м’яко кажучи,  ставлення європейців до бейсболу, мабуть, позначалося й на рішеннях МОК, який то включав бейсбол до програми літніх Олімпіад (здебільшого як показовий вид), то виключав, то знову включав. Це зробило його схожим на своєрідного олімпійського «бомжа». Але  принаймні у програмі Олімпіади’2020 у Токіо він уже фігурує як повноправний вид.

«В’їхати», розібратися у хитромудрих бейсбольних правилах досить складно. Особисто я більш-менш осягнув їх після перегляду двох телетрансляцій і одного візиту на стадіон у супроводі знайомого американця Стівена. Він терпляче пояснював мені правила гри, розтлумачував термінологію. Я слухав, кивав головою і дивувався: ну що оті американці, які загалом не цураються азартних видовищ, знаходять у цій нудній, статичній, позбавленій контактності грі? Ну, влучив палицею по м’ячу, побіг і зайняв «базу» — оце і весь азарт? А як уже пощастить запустити м’яча так, щоб він вилетів за межі стадіону, тоді трибуни несамовито ревуть. Це для них – вищий шик. А під час довжелезних «інінгів» (по-нашому таймів чи періодів) на трибунах розмовляють, жують поп-корн і п’ють кока-колу, регочуть, не особливо стежачи за подіями на полі. На моїх очах безневинний з вигляду бейсбольний м’ячик, який на дотик видається твердою сталевою кулею, влучив просто в голову якомусь літньому містерові, котрий сидів поряд. Через кілька хвилин службовці з написом «Paramedic» на куртках уже супроводжували невдаху, з чола якого струменіла кров, донизу. Напевно, надовго запам’ятає він цей фантастичний удар.

Та ось довжелезний, наче витягнута з рота жуйка, матч закінчився. Гравці тиснуть один одному руки, тримаючи палиці на плечах і прямують до роздягальні. Публіка поволі залишає трибуни. Іду і я, констатуючи, що бейсбол, очевидно, так і не полюблю, а отже, не стану стовідсотковим янкі. Втім, про нелюбов до бейсболу краще говорити тут, на рідних теренах. Скажеш щось подібне американцеві — можеш нарватися на класичний хук справа. Бокс вони теж люблять.