Протоієрей Дмитро Лисак та його дружина пані Марія відсвяткували золоте весілля

10 травня відомий у Тернополі священник, митрофорний протоієрей Дмитро Лисак та його дружина пані Марія відсвяткували золоте весілля. З нагоди 50-ліття шлюбу архиєпископ Тихон звершив їм чин благословіння подружжя. Відбулася урочистість у храмі Воздвиження Чесного Хреста, якому отець Дмитро та їмость Марія присвятили понад 30 років служіння.

– Саме того дня ми вінчалися 50 років тому. У нас було гарне весілля, дуже теплий сонячний день. Пригадую, що до тієї пори сапали вже другий раз буряки, – сміється їмость Марія Лисак. – Святкували два дні. Вінчалися ми у Козівці Тернопільського району, де я народилася, а отець Дмитро – з Покропивної Козівського району. У мене вдома весілля справляли в хаті, тоді така мода була. А в отця навіть «шалаш» не робили, поставили столи в саду просто неба – все довкола цвіло, така краса, такі пахощі! Як у райських садах! Ми були молоді – мені 17, отцю 23. І так живемо досі.
Підтримала чоловіка стати священником
– Познайомилися ми ще у 1969 році. Я навчалася разом з сестрою отця Дмитра. Він ще священником тоді, звичайно, не був. Працював звичайним водієм, а я вчилася на продавчиню. У 1970-ому ми одружилися. Народилися у нас дітки, ми працювали – все, як у всіх. І ось чоловік надумав змінити своє життя – стати священником. У родині отця Дмитра було багато священників. Він взагалі з поважної, освіченої, християнської родини. Один його дід був війтом, другий – послом у Сеймі, прадід-австрієць дуже доклався до будівництва залізниці на шляху від Зборова до Тернополя.

Отож, чоловік вирішив, що він має бути священником. Я підтримала. 1979-ий рік став для нашої сім’ї щедрим на добрі події: донька пішла до першого класу, ми отримали в Тернополі квартиру, а чоловік вступив до Одеської духовної семінарії.
Перша парафія отця Дмитра була в Коропці Монастириського району. Ми мали квартиру, я працювала на «Ватрі», але мусили їхати… Чи тяжко було мені міняти міську квартиру на село? Передусім було тяжко через те, що треба було дітей забирати із собою. Діти, як і ми, зазнавали утисків. Де б що у школі не сталося – винні діти священника. Крім того, багато людей казали: «О, ви з міста приїхали до села, не вмієте того робити і того…» Нічого, з усім впоралася, я ж у селі виросла.
Я більше ніде офіційно не влаштовувалася на роботу. Це було складно, адже за радянської влади священника довго на одній парафії не тримали: як тільки починав щось робити, гуртувати довкола себе людей – його відразу «перекидали» з одного місця на інше. А я і діти – завжди за ним.
Після Коропця ми поїхали до Теребовлі, де отець Дмитро також був районним деканом у 1985-87 роках, потім мав парафію на моїй малій батьківщині, у селах Тернопільського району – Козівка, Товстолуг, Грабівці, Кип’ячка. У 1989 році отець Дмитро отримав парафію в Тернополі. Був ще обласним деканом, ректором Теребовлянської семінарії. 22 січня 1990 року ми вийшли із складу Російської православної церкви і пішли в автокефальну церкву, а тепер ПЦУ. І ось уже 30 років служимо тут, у Тернополі.

Найважче було, коли поховали сина…
На запитання, чи складно бути дружиною священника, пані Марія зізнається:
– Складно. Що простій жінці позволено, то священниковій дружині не пасує. Дружина священника повинна бути завжди скромною, гульки-співи – то не її.
Багато хто допитувався, чому я не ходжу до клубу чи на якісь гостини. Але я мусила тримати себе у рамках. Як мій отець міг виголошувати проповідь, навчати людей, якби я у нього була така жінка, яка б ходила по клубах-танцях? Я багато спілкувалася зі старшими людьми, прислухалася до їхніх порад. Так і звикла. Ми прожили разом ціле життя і ніколи одне без одного нікуди не ходили: на жодні празники, свята, весілля, хрестини, завжди – тільки разом.
Складно було, коли переїжджали з однієї парафії на іншу. Тільки звикнеш, вбудешся, вживешся – бери знову все пакуй і їдь. Та священник виконує розпорядження, як військовий. Ніхто тебе не питає, хочеш чи ні, добре тобі чи погано. Але ми любили Бога, любили церкву, любили людей – і тому ці переїзди нам давалися легше.
А найтяжче було три роки тому, коли поховали сина Анатолія. Він ніколи серйозно не хворів, не лежав у лікарнях, не мав шкідливих звичок, пильнував сім’ю, обожнював донечку Софію, яка тепер навчається у Польщі, любив працювати, служив 22 роки священником у Тернополі разом з батьком. І раптом – інсульт. А виявилося – пухлина мозку… Зробили йому операцію, після якої прожив ще два роки. Це був для нас найважчий момент…
Наша старша донька Ольга, яка нині живе в Італії, має двох синів. Отцю Дмитру було дуже важко після смерті сина, він покликав до себе внука. Тож отець Роман (він закінчив Ужгородську духовну академію) служить тепер священником разом із нами.
Де голка – там повинна бути й нитка
Пані Марія переконана, що нині багато подружніх пар розлучаються, бо насправді не розуміють, чому і для чого одружуються.
– Молоді повинні розуміти, що якщо ти приймаєш свого чоловіка чи дружину – то й приймаєш і їх родину, – каже їмость. – Своїх батьків не забувати, але й інших поважати. Слухатися їх, приймати їхні правила та звичаї, якщо ти живеш з ними разом. Ніколи не тримати зла, уміти лагодити.

Але люди нині не хочуть одні одних терпіти і хочуть відразу багатства. Якось мене запитала сусідка: «А ти що їсти вариш?» «Зварила сьогодні зупи і ще на завтра буде». «О, ні, я своїм мушу варити щоразу, мої хочуть на сніданок одне, в обід друге, ввечері третє». Ми ніколи не перебирали. Те, що є, – треба з тим миритися і за те дякувати Богу. Нині може бути добре, завтра може бути зле. Треба на життя дивитися тверезими очима.
Секрет щасливого подружнього життя простий – завжди бути разом, бачити одне одного, спілкуватися, радитися, бути цікавим передусім для свого чоловіка чи дружини, а не для друзів. А часто як буває: жінка слухає подружок, чоловік друзів, з того усе й починається – неправда, обмови, сварки. Жінка не хоче з чоловіком спілкуватися, чоловік – з жінкою, а діти взагалі невідомо де ходять і що роблять. Ми прожили разом 50 років і ніколи не відлучалися одне від одного. Я так навчила своїх дітей і внуків. Де голка – там повинна бути й нитка.