Саме того доленосного для України дня вона прийшла на світ. Про ровесницю незалежності не раз розповідали ЗМІ, адже в 10-річному віці її особисто вітав президент України. Проте так склалися обставини, що Мар’яна уже десять років живе в США. «Скільки б не була за кордоном, все одно я — українка. Можливо, хтось дорікне, що легко любити свою країну на відстані, та я щиро вболіваю за наш народ. Дивлюся онлайн парад у День Незалежності — сльози набігають. Це моє свято! Це моя Україна!» — каже наша землячка. Своїм передсвятковим настроєм та своїми думками про зміни в Україні за три десятиліття Мар’яна поділилась із «НОВОЮ…».

— Мар’яно, пощастило тобі з днем народження!
— Завжди подвійне свято! Друзі, знайомі пам’ятають про мою особливу дату, щороку вітають — приємно. На 10-річчя Незалежності України і на моє 10-річчя мене запросили до Києва на зустріч із президентом та ровесниками нашої країни. Тернопільщину представляли я та мій одноліток Віталик Чепіль. Президентом тоді був Леонід Кучма. Ми везли символічні презенти від нашої області, а нам під час святкування подарували величезні м’які іграшки. Мені дістався симпатичний кролик! Я була тоді одягнена в чудовий вишитий костюм, який десь роздобула тітка. Спогади незабутні!

— А чи отримувала якісь символічні подарунки?
— У липні цьогоріч я їздила додому в Тернопіль. Мама підготувала мені наперед цікавий подарунок — замовила в монетному дворі «Княжий» медаль, присвячену 30-річчю Незалежності України. Берегтиму її!

— Розкажи, чому переїхала до США?
— Уже десять років живу в Нью-Йорку. У Тернополі навчалася у ЗОШ №5, в музичній школі, відвідувала танці. Брала активну участь в різних заходах, всюди мене було повно (усміхається, — авт.). Після школи вступила до Тернопільського національного технічного університету ім. Івана Пулюя. Закінчила другий курс і на канікулах поїхала в США за програмою міжнародного культурного обміну Work and Travel. Так і не повернулася додому… Університет закінчила дистанційно. Онлайн навчання має свої особливості. Державний іспит теж складала через екран монітора. Планую підтверджувати тут свій диплом, доздати академрізницю.
Спробувала різну роботу в США: працювала на кухні, була «бебісіторкою» — доглядала за дітьми в родині, менеджеркою в компанії з пошиття одягу, яка співпрацює з відомими брендами. Завдяки спілкуванню з американцями змогла підтягнути мову. В школі я отримала гарні знання, але розмовний бар’єр був — боялася помилитися. Проте вибору не було (сміється, — авт.). Вже згодом, у компанії з пошиття одягу, мене брали за перекладачку, коли доводилося виїжджати до клієнтів. А клієнти у нас були різні, зокрема, й зіркові. Купували одяг у брендових магазинах, треба було підігнати до фігури — зверталися до наших кравчинь. Так, ми обслуговували актора Джорджа Клуні та його дружину юристку Амаль, відому реперку Нікі Мінаж, колишню дружину Володимира Кличка Хайден Панеттьєрі. Це цікавий досвід. Нині працюю менеджеркою в представництві італійської компанії «Gucci». Мені подобається працювати з людьми, у мене багато енергії, люблю рух, сидіти в офісі за комп’ютером увесь день — не моє. Власне тому обрала сферу торгівлі. У нашій компанії високий рівень поваги до працівників. У вільний час подорожую, ходжу в спортзал, багато всього спробувала — від водних скутерів до стрільби з лука та пістолетів.

— Маєш змогу навідуватися до рідних у Тернопіль?
— На початках не могла через документи, а за останні роки була, мабуть, разів зо сім. Як тільки іду в відпустку — відразу шукаю квитки на літак в Україну. Де би я не була, Тернопіль — це моє рідне місто, яке дуже люблю. І це не пафосні слова. Маю з чим порівняти, бо бувала в Італії, Іспанії, Франції, Туреччині, Єгипті, Ізраїлі, Мексиці, Домінікані, майже в усіх великих штатах США. У Тернополі — найкомфортніше, відчуваю там спокій. У мене було гарне дитинство, мала багато хороших друзів у школі. Задоволена життям! Водночас відчувала, що мені тісно в Тернополі, шукала ширші горизонти, тож потрапила на інший континент. У теперішньому віці не знаю, чи зважилася б
виїхати в чужу країну. В США якийсь час був мій брат Андрій, мої друзі. Я не їхала в невідомість. Звісно, що в США легше фінансово, є можливість розвиватися в різних сферах, мені тут цікаво, але Україна завжди в моєму серці!
— Чи помічаєте якісь позитивні зміни в Україні?
— У політику не сильно вникаю, тому не можу дати оцінку тому, чи в правильному напрямку рухається Україна. Проте бачу, що помітно поліпшується життя громадян, все довкола осучаснюється. Мої друзі чогось досягають, гарно влаштовуються. Звичайно, є чимало труднощів, але й з’являються нові можливості. Тернопіль розвивається швидким темпом. За десять років змінив обличчя. Приїжджаю — не впізнаю: затишні локації, нові лавочки, спортивні майданчики, розкішні клумби з квітами… Набагато вищий рівень обслуговування в магазинах, ресторанах. Подобається, що з’явилося багато якісної української музики, фільмів, що ми відходимо від російськомовної продукції. Сповнює гордість за Україну!
У Тернополі живуть мої рідні — мама, брат, братова, племінники. Якби я могла, то частіше б їздила додому. Зі мною в США трохи жив мій тато, але цьогоріч у лютому помер від важкої недуги… Це був важкий період. Я займалася лікуванням батька, але медики не змогли врятувати. Мій брат часом прилітає до мене в США, але не хоче жити в чужій країні. Андрій — кандидат технічних наук, доцент кафедри медичної фізики діагностичного та лікувального обладнання медичного вишу в Тернополі. Свою сім’ю я поки що не створила, бо в США не поспішають з цим (сміється, — авт.).

— За роки незалежності багато освічених талановитих українців виїхали за кордон. Вочевидь, більшість із них не повернуться, бо осіли на чужині…
— Україна від цього втрачає. Хотілося б, щоб українці могли реалізувати себе в рідній країні, могли заробляти вдома, але реалії змушують їхати в світи в пошуках кращого життя. Проте я зауважила, що останніми роками все менше моїх друзів хочуть виїхати за кордон. Багато повернулися додому. Кажуть, що нема сенсу їхати в чужу країну, бо і в Україні можна заробляти ті ж гроші й будувати своє життя. За кордоном ж треба починати все «з нуля».
— Чи спілкуєтесь з українцями в США?
— Мешкаю в Брукліні, тут багато українців, тут є наші магазини, ресторани. У сусідньому Манхеттені є українська церква, яку я відвідую, український музей. Навіть є ресторан «Веселка», де готують вареники. Маю тут частинку України! Американці вже трохи знають нашу культуру, люблять українську їжу. Буває, що розпитують про Україну, цікавляться, чим ми відрізняємось від росіян. «Українці дуже добрі, щирі й працьовиті. Українки — найкращі: гарно виглядають, смачно готують, турботливі мами», — відповідаю.
— Якою хочете бачити Україну в майбутньому?
— Хочу, щоб Україна розвивалася, ставала сильною і справді незалежною. Щоб наші земляки розпочинали свій бізнес, щоб розбудовували свої міста і села, свої громади, щоб у нас були гарні школи, виші. Україні — 30. Це зрілий вік. Маємо ставати все більше самодостатніми й принциповими. Це дуже важливо. Ось я допомагаю іншим, підтримую, але маю свій характер — якщо хтось переходить мою межу, не дозволю себе образити (сміється, — авт.). Українці мають відстоювати себе на своїй землі!