Як воно — бути гончарем в епоху інформаційних технологій? Це бути творцем… дива! Адже вже у самому слові «гончар» приховані чари… Ось перед вами звичайнісінька грудочка глини, безформенна і «безіменна». Але вона потрапляє до рук майстра, який розкручує гончарний круг. Круг обертається все швидше, і під умілими руками майстра глина починає набувати форми — відбувається творення…
— Робота гончаря і справді на грані магії, — переконане тернопільське подружжя гончарів Руслан Друк та Уляна Джигринюк. — Людині, яка працює за гончарним верстатом, дана влада творити і перевтілювати, навіть якщо перевтілюєш просто глину… У своїй роботі ми задіюємо усі чотири стихії: землю, воду, повітря та вогонь. Глину, що уособлює землю, розчиняють у воді, виліплюють виріб, висушують на повітрі та обпалюють у вогні. До всього, глину не можна змусити підкоритися, її треба вміти «слухати», з нею треба встановити контакт, і тільки тоді майстер зможе цілком проявити свої здібності, розкрити свій талант і по-новому — себе. Бо ти ліпиш глину, а вона водночас — тебе…
У тому, що «не святі горшки ліплять», тернополян уже не один рік переконує подружжя талановитих майстрів-гончарів Руслан Друк та Уляна Джигринюк. Вони — не лише досвідчені гончарі і справжні майстри своєї справи, а ще й уважні вчителі. Пан Руслан — керівник гуртка «Гончарик» у тернопільській Школі народних ремесел, разом із пані Уляною проводять цікаві майстер-класи, де усі охочі — і дорослі, і малеча — можуть спробувати опанувати давнє ремесло. А торік вони стали ініціаторами першого у Тернополі фестивалю гончарства «Не святі горшки ліплять», аби показати тернополянам (і не лише їм), що гончарство — мистецтво живе та сучасне. Уже незабаром — 19-22 липня — у парку “Топільче” на “Козацькому острові” буде гаряче та глиняно! У програмі свята — майстер-класи з гончарства та традиційного розпису по кераміці, ярмарок від чудових майстрів своєї справи та «запальна родзинка» — вогняна скульптура! Такого не те, що в Тернополі, у всій Західній Україні ще не було! Отож, про усю магію гончарства нині говоримо з пані Уляною та паном Русланом…
— Пані Уляно, пане Руслане, оскільки «не святі горшки ліплять», то хто ж тоді?.. Як ви «знайшли» гончарство — чи це воно знайшло вас?
П. Руслан: — Чи це випадок, чи доля, не знаю, але, мабуть, саме так і мало бути… Майже десять років тому ми записали дітей до Школи народних ремесел до прекрасної викладачки, члена Національної Спілки майстрів України Ольги Аксак-Мельничук. Діти взялися ліпити-майструвати, то уже й ми попри них не байдикували… Стали ліпити разом із ними, ближче познайомилися із ремеслом, втягнулися, захопилися, і затягло-закрутило…
П. Уляна: — У певний момент ми зрозуміли, що гончарство дає нам дуже багато можливостей пізнати і побачити щось нове. А коли поїхали в Гусятинський район до відомого гончаря, майстра художньої кераміки Василя Бардачевського і вперше побачили гончарний круг та спробували за ним попрацювати, зрозуміли, що це точно наше…
— Ви прийшли в гончарство в уже доволі зрілому віці. А чим займалися до того?
П. Руслан: — До того — зовсім іншими речами. Мене часто запитують, чи маю я відповідну освіту. Я кажу: так, маю освіту: механік сільськогосподарських машин… (Сміється, — авт.) Кожна людина сама шукає підхід до гончарства. І якщо вже вона бере до рук глину — буде із неї творити, нехай і по-своєму. Проте потрібно дуже багато працювати, щоб освоїти гончарну майстерність від «а» до «я». Сформувати горщик — це лише вершина «айсберга», хоча на гончарному кругу один неправильний рух, «крок вліво-крок вправо» — і треба починати все спочатку… Головне — вміти підготувати глину, досягти потрібної пластичності… Та й зліпити готовий виріб — це ще навіть не півсправи. Його треба сушити, в’ялити, шліфувати, вигладжувати, розписувати чи глазурувати і лише тоді запікати. Існує безліч технологічних нюансів. Якщо не дотриматися технології, кераміка тріскається, береться плямами… Через найменші нюанси вся робота піде нанівець.
Звісно, що «не святі горшки ліплять». Однак ази гончарного ремесла можна вивчити і за півроку, а на те, щоб стати майстром, потрібно витратити все життя.
— Що найголовніше у гончарській справі?
П. Руслан: — Насамперед треба відчути матеріал. Можна зробити якусь річ тільки тоді, коли ти відчуєш глину, навчишся з нею працювати, зрозумієш, наскільки глина пластична. Кожен предмет – це твоя емоція, відображена в глині, певний стан, у якому ти перебував на той час. Робота на гончарному крузі вимагає точності рухів, заспокоює, допомагає зосередитися, це і своєрідна арт-терапія та релакс. Найголовніше, що дає людині уміння працювати на гончарному крузі, — це душевна рівновага. Тому ми й проводимо майстер-класи, аби дати можливість людям відпочити, порелаксувати, покайфувати на гончарному крузі. До слова, у п’ятницю, 20 липня, з обіду і до вечора для людей з особливими потребами усі майстер-класи на нашому фестивалі — безкоштовні.
— Працювати «сімейним підрядом» легше чи, навпаки, важче? Пані Уляно, наскільки гончарство є жіночою справою?
П. Уляна: — Скажімо, уже за кілька днів у нас на фестивалі «Не святі горшки ліплять» майстер-гончар Сергій Івашків виточуватиме на крузі величезного горщика із 10 кілограмів глини! Звісно, жінці зробити те, що може зробити мужчина, не завжди під силу. Проте є дуже багато жінок-гончарів. Вони працюють із меншими формами, проявляють себе у кераміці… А ще у гончарстві дуже багато сімейних пар. Бо ж, ви розумієте, не запалитися магією гончарства майже неможливо. Коли воно уже прийшло в сім’ю — гонЧАРУЮТЬ усі! (Сміється, — авт.)
— Які особливості гончарства у XXI столітті? Чим воно відрізняється від того ремесла, яким займалися наші прадідусі і прабабусі?
П. Руслан: — Та, власне… нічим! Техніка гончарства за століття і навіть тисячоліття не втратила своєї первісності та автентики. Мало змінився й головний елемент в створенні посуду – гончарний круг, хіба що техніка нині трохи полегшила гончарям роботу… І глину нині так само треба копати і доводити до такого стану, щоб із нею можна було працювати. Так, звісно, можна купити у спеціалізованих магазинах уже готову, проте багато майстрів і донині самі копають та заготовляють глину, бо саме так можна її найкраще відчути і вивчити. Робота на крузі – це щось автентичне, прадавнє. Це зв’язок із минулим, коли людина була в гармонії зі світом, в якому існувала. Торкаєшся глини — і ніби стираєш грані між сьогоденням та минулим. І з’являється надзвичайне відчуття: здається, варто замісити її, підготувати до роботи і одразу станеться диво — оживуть спресовані в цій масі століття, з’явиться якийсь незвичайний виріб…
П. Уляна: — Колись в Україні у кожному селі був гончар, котрий постачав усіх глиняним посудом — бо альтернативи йому просто-напросто не було. Звичайно, нині жити з гончарства як з ремесла досить складно, бо це дуже затратно і не завжди окуповується. Але гончарство — це насамперед мистецтво, і в сучасному світі воно однозначно потрібне!
Хочеться, щоб наступні покоління оцінювали наш побут та культуру не тільки за пластиковими пляшками і стаканчиками. З появою заліза, пластику та термоскла глиняний посуд не втратив своєї актуальності. Навпаки, нині гончарні вироби дедалі більше популярні серед українців. Глиняний посуд — це не лише екологічно чисто і здорово, а й вигідно та естетично. Страви, приготовлені саме в глиняному посуді, набагато смачніші й корисніші. Глина — дуже енергетичний матеріал, недарма ж нею навіть хвороби лікують. Та й узагалі, з глини можна зробити все! Направду, майже все! У всьому, що нас оточує, у тій чи іншій мірі є глина. Її часточки є в зубній пасті, через неї фільтрується бензин, глина використовується при виробництві паперу… Ми виготовляємо з глини не лише посуд (хоча і його арсенал нині широчезний — не лише горшки, миски-тарілки-горнятка, а й куманці, тиквачі, глечики-двійнята і багато-багато іншого), це і прикраси, і декоративне мистецтво, і художні вироби… Ми беремо вироби, історія яких налічує сотні років, і намагаємося трансформувати їх у сучасність, зробити актуальними. Найбільший комплімент для кераміста — коли його предмет живе, а не лише стоїть у серванті. Звичайно, у кожен виріб вкладаємо якусь «родзинку» і часточку своєї душі. Якщо, скажімо, майстер на гончарному крузі за день може виточити 150 виробів, то на заводі на верстаті за цей час зроблять їх півтори тисячі. Проте вони будуть зовсім не такі… «Штамповку» і ручну роботу можна порівняти з помідорами — тепличними та домашніми з городу. Так, домашні неоднакові, нерівні, з цяточками та горбочками, зате які ж запа-а-хущі та смачні! А тепличні яскраві, глянцеві, один в один і… пластмасові, несмачні. Кожен з них — унікальний виріб, бо двох однаковісіньких не зробиш, як би не хотів!
Замість P.S. Ще якихось століття-два в Україні не було хати, де б молока не тримали у глиняних гладущиках, а на мисниках не красувалися б здоровенні макітри та поливані миски. Достоту ті самі, якими нині заповнені антикварні крамниці. «Простацьку» глину витіснив фаянс і порцеляна. Здавалося, назавжди. Але ж звідки ця щемлива ностальгія за молоком із глечика та борщем із глиняної миски? Тому й сідає щодня гончар крутити старий, як світ, гончарний круг, аби зліпити нам горщика…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: гончарі, Руслан Друк, Уляна Джигринюк