«Якщо цього колоса на глиняних ногах не дотиснути, то це знову повториться», — переконаний тернопільський історик і краєзнавець Роман Саган. Правдива історія — це передусім документи. Роман веде блог у соцмережі, в якому публікує матеріали про минуле України. Зараз досліджує період Першої світової війни. Багато листів того часу від мешканців Галичини до своїх рідних в еміграцію засвідчують про московську окупацію нашого краю, про вбивства і ґвалтування, про запровадження «русского міра». Читаєш — ніби про нинішні дні. А далі було ще гірше — «червона окупація», сталінські часи, радянський період… Як українці могли це забути? Як взагалі могли пробачити? Московія намагалася стерти все українське репресіями, голодомором, сибірськими таборами… Минуле проєктує майбутнє. Війна…

Якого кольору були очі в прадіда-емігранта

— Історія і документи — це те, чим я живу. Заробляю у торговельному бізнесі, а вільний час присвячую вивченню минулого, — розповідає Роман Саган. — Окрім дослідження архівних документів, раніше я часто їздив на екскурсії нашим краєм, відвідував цвинтарі, фотографував цікаві об’єкти. Назбирав багато матеріалу, тож ділюся в блозі. Займаюся генеалогією, збираю інформацію про своє рідне село Дібще Козівської громади, хочемо видати книгу. Іноді до мене звертаються люди з інших країн, щоб знайти в архівах дані про їхній родовід — допомагаю. Буває, що сам прошу когось знайти документи, скажімо, у Відні чи Варшаві. Їхати туди — дорого, послуги архівіста теж недешеві — до 50 євро за годину. Але це цікаво — збираю.

Досліджую період Другої світової війни, бо тодішні події актуальні в контексті нинішніх. Опрацював десятки тисяч сторінок найстарішої емігрантської газети «Свобода», яка виходить у США з 1893 року. Багато почерпнув із львівської газети «Діло», яка під час окупації виходила у Відні. Були випадки, що люди дізнавалися через мій блог про листи своїх предків. Для них це відкриття. Волонтерка з Львівщини побачила в соцмережі, що її друзі щось жваво обговорюють — перейшла за посиланням на лист родича.

Мій прапрадід теж був американським емігрантом, працював на шахті. Мав велику родину, тож змушений був податися на заробітки. Навесні 1914-го поїхав, а влітку почалася Перша світова війна. Мабуть, і йому рідні писали листи, але, на жаль, не збереглися. На сайтах генеалогічної тематики я знайшов документи про виїзд прапрадіда Федька. З корабельного маніфесту дізнався, що прибув до Америки 4 березня, в кишені лежало 25 доларів, мав 5 футів і 3 дюйми зросту (тобто 160 см), був брюнетом, мав карі очі. Про ті часи трохи знаю з розповідей прабабусі Ірини 1908 року народження. Згадувала про австрійських вояків, про донських козаків…

Царська армія грабувала, ґвалтувала, вбивала українців…

— Цьогоріч почалося повномасштабне вторгнення росії. «Це вже було…» — задумався. Дехто спрощує історичний контекст, мовляв, Україна переживає новий виток, але це — продовження. Змінилося два-три покоління українців — призабули минуле. Сподівалися, що в ХХІ столітті не місце таким страшним речам. Вирішив публікувати матеріали, щоб читачі проводили паралелі й глибше усвідомили суть боротьби нашого народу, — продовжує Роман. — Не раз доводилось чути від літніх людей, які пережили російську окупацію Галичини, що війська російської царської імперії були «трохи ліпші» від червоноармійців. Але відкриваємо листи 1914-1915 років і розуміємо, що дії росіян завжди були однаковими. У моєму родинному селі є могила сестер милосердя, яких розстріляли московити…

У часи Першої світової війни російська імперія воювала на боці Антанти разом з Англією, Францією проти Австрійської та Німецької імперій. Антанта перемогла, але російська імперія програла, бо більшовицький режим вийшов з війни. На території України безперервно велися бойові дії. Спершу російська армія окупувала Галичину. Фронт стояв у Карпатах, точилися бої біля Бережан, на Лисоні, біля Конюхів, Плотичі, Денисова, на Стрипі… Пройшлися одні москалі, другі, треті… Потім німці допомогли австрійцям відвоювати Галичину. В архівах є багато тогочасних документів, але вони тенденційні. Свідчення наших предків в листах — дуже цінні та емоційні.

Російські окупанти на початку минулого століття заборонили українські газети, товариства, кооперацію, притиснули українську інтелігенцію, хоч і менше втручалися в економіку. Вважали, що Галичина — російська губернія, яку вони «визволили». Насправді московити «визволили» українських селян від урожаю, від худоби… Забирали в людей все до нитки. Окупована земля — роби, що хочеш. Залітали «дикі» відділення царської армії, грабували скрині, гроші, забирали їжу. Так, у Заліщиках обчистили крамниці, повісили на деревах торгашів-євреїв. З листів дізнаємося про ґвалтування українок. Щоб уникнути наруги, жінки ховалися в лісах… Українців евакуйовували в росію, обіцяли, що цар дасть землю. Вже тоді в Галичині москвофіли на царській зарплаті просували ідею «єдиного народу». Через сто років бачимо те ж саме.

Росія — це минуле, росіяни не готові до майбутнього

— У листах наші предки називали росіян москалями і кацапами. Це не були лайливі слова. Згодом у Галичині кацапами почали називати запроданців, — зазначає краєзнавець. — Частина з них були ідейні, частина — куплені. Один із кацапів, Димитрій Марков, став депутатом (послом, як тоді казали у нас) і вчинив демарш — у Віденському парламенті виголосив промову російською мовою. Загарбницька політика знищує московитів зсередини… Скинули царя, розстріляли своїх «благородіїв», господарів. Узяла верх голота… Українці розуміли, що наступні москалі будуть ще гіршими. Цар позиціонував себе захисником всіх слов’ян, а Москва вважалася Третім Римом. Загарбницька ідея лише змінює форму. Від того, що імперія перевтілилась на союз чи на федерацію, нічого не змінилося. Але імперії рано чи пізно падають…

Колоніалізм минулих століть був трагедією для мільйонів людей, проте європейські держави зрозуміли, що треба щось змінювати. Тільки російська імперія досі не збагнула, що світ вже не той. Московія в минулі століття захопила простори Сибіру, Далекого Сходу, де живуть сотні малих підневільних народів. Деякі з них на початку 90-их намагалися вирватися з радянських лабет, але не змогли. Нині мають новий шанс. Коли впаде московська імперія, на її руїнах постануть незалежні народи. А імперії часто падають раптово — як карткові будинки. У підневільних росії народів уже формуються національні військові об’єднання. Навіщо їм триматися за центр, якщо він буде валитися?

У лютому ми говорили, що у нинішній війні винна російська влада, а їхній народ задурений. Проте бачимо, що росіянам це подобається. Прозріння для них буде важким… 80% росіян підтримують «царя», бо звикли до неволі. Росіяни вийшли з конгломерату народів, із крові монголо-татар. Постали з невеличкого князівства серед боліт-лісів, яке підкупом і силою зміцнювало владу. Почали захоплювати сусідів. Але Україна завжди бунтує проти неволі.

Нам вдалося в 90-их легко відновити незалежність. Багато хто сприймав це як манну небесну. Нарікали на економічні негаразди, закривали очі на загрозу з боку росії. А дзвіночків було багато: поділ флоту, передача ядерної зброї, знищення військових заводів, ослаблення армії… Наші дідусі й бабусі застерігали, що ще буде велика війна. Україна нині найбільш готова за весь історичний період дати відсіч росіянам. Змінився світовий порядок, тільки росія далі діє старими методами, просуває ідеї, яким не місце в сучасному світі. Росія — це минуле, росіяни не готові до майбутнього. Україна розвивалася в складних умовах: по один бік — степ, по інший — європейська цивілізація. Історики це називають «на фронтирі». Загроза — звідусіль. Це трагедія і водночас — шанс. Ми вижили, то й тепер виживемо. Нині захищаємо всю Європу. Україна має можливість не просто перемогти, а якісно змінитися. Але важливо не витати в хмарах, що самі по собі зникнуть корупція, кланові інтереси… Боротьба триває в усіх напрямках.

Уривки листів із Галичини в еміграцію часів першої світової війни, мову оригіналу збережено.

“Μоскалї рабували і палили все: села, фільварки, мости і т.д. У нас запалили кривий міст і лотоки. To лотоки погоріли, а млин мельникам удало ся врятувати. Довкола нас горіло… Куди, бувало, глянь, всюди огнї. В часї того Μоcкалї волочили ся бандами і рабували. Рабували як найгірші розбійники. У нас забрали веприка, говорячи: “… твою мать, кури і кабани давай, бо опять паджегу (підпалю)!”. О годинї третій не було вже нїодноro Μоcкаля, а о осмій рано війшла до села перша австрійська патруля. Люди виносили нашим жовнїрам молоко і хлїб та дуже тїшили ся, що позбули ся проклятих Μоcкалїв», — звістка із Лопатина на Радехівщині.

«Я до Вас перед тим не писав, бо не було куди листа післати. Mоcкалї не пустили нїодного листа нї від нас, нї до нас. Тай не було на чім написати, бо Mоcкaлї знищили всї папері, що лише найшли. З моєї кузнї забрали все начинє до начальника, тільки міх лишили і то багнетами його подїравили.
Mоcкaлї зрабували конї, худобу, свинї, кури, гуси, качки, де лише тільки побачили. В нас велика дорожня. Хоч би і мав гроші, та купив би збіжа, то нема де його змолоти. Mоcкaлї всї млини порозбивали і попалили. З нашого млина анї знаку не лишило ся. Мости на греблі спалені, став спущений… Як Mocкaлї виганяли людий з домів і казали їм іти до Рociї, то обіцяли богато землї: казали, що будуть побирати поживу і гроші. Було богато дурних, що послухали, покинули своє майно і повиходили зі своїх сїл. А тодї Mоcкaлї сейчас хати порабували, а відтак попалили», — лист 1915 року з козівської Плотичі.

«Нашу хату спалили; зовсім згоріла, навіть стеля запала ся. Не маємо тепер навіть де переночувати. Пашню всю забрали; решта згоріла, не лишило ся ані зерна анї стебла соломи. Цїле обістє знищене, навіть паркан довкола обістя до одної дошки розібрали… В нас тепер все дуже, дороге: лїтра нафти коштує 70 центів; метер матерії, що колись платили по 30 центів, то тепер і за 2 корони не можна дістати; чоботи, що давнїйше коштували 8 корон, то тeпep треба дати 30 корон. Тяжко жити тепер на сьвітї, дуже тяжко. Колись в нас було добре, то ми нарікали, що біда. Доперва тепер знаємо, що значить біда», — Марія Гуральчук до мужа Йосифа в Монреаль (Канада) про Острів та Буцнів біля Тернополя.

«Мocкaлї страшно знищили наше село. Майже цїлий малий Денисів спалили. Спалили також школу, читальню, дім «Торговельної Спілки» і дім «Сокола». Пам’ятник Тараса Шевченка, який стояв напроти спілки, розбили.
Ми остали ся в страшній нуждї; лишили ся ми в одних сорочках і в одежи, в якій ми утїкли зі села. Решта вся погоріла. Ми дещо поховали по льохах, але Мocкaлї все порозбивали і спалили. Нема де сидіти, нї в що одягнути ся, анї нема чим жити. Все збіже Мocкaлї знищили: старі стіжки попалили, збіже на пни зеленцем викосили. То тепер не знаємо, хто нам дасть хлїба, що ми бідні будемо тепер їсти», — писала Оришка Дусанівська з Денисова на Тернопільщині до сина Івана в Ньюарку.

«У нас Грицько Хміляр (москвофіл) перевів 40 господарів на своє (цареславє — ред.). А котрі не хотїли його послухати, то виганяв з церкви. Він спровадив з Росії батюшку з бородою. На Великодні сьвята кaцaп Томко Шипка стояв на дорозї і бив кождого, як не хотїв нести до батюшки паски святити», — с. Лешнів біля Бродів.

«Пишу Тобі, милий Брате, що Mоcкaлї дуже збиткували ся над дївками і жінками, звалювали на землю і насилували. Таксамо зробили з жінкою Івана Максюка. Коли її муж боронив, то салдати зловили його, кинули на землю і побили так, що на другий день помер. Зі жінкою його сина Mоcкaлї виробляли таке саме», — лист з-під Калуша в Нью-Джерсі.

« Mоcкaлї тепер від нас далеко. Ha войну пійшли від нас всї від 17 лїт до 52. В цїлім селї кілька чоловіків, а у церкві в недїлю 20 людий, то вже богато. З нашого села вже богато убитих на війнї. Щось кажуть, що незадовго будуть кликати від 16 лїт до 60. Як би Бог дав спокій, то поїхала би до Вас, бо тепер навіть до Коломиї не пускають. Як злапають, то зараз кажуть, що то моcковcький шпігун. В нашім краю половили богато pоcійcькиx шпігунів.

Богато людий в селї померло, але кілько, то не описую, бо слабість була у цїлім нашім краю і тепер ще є. Але вже не така, як була давнїйше.
В нашім селї богато дївчат і жінок породили дїти. Як Μоcкалї утїкали, то страшно збиткували ся над дївчатами і жінками. Дївчата ховали ся перед тими звірами по деревах, по под[р]ах (cтриxax) і по ямах. Mоcкaлї про те знали і годї було перед ними скрити ся. Як знайшли, то не пустили, доки не знасилували. Декотрі мужі викуплювали свої жінки і дочки від Mоcкaлїв. Але зараз приходили другі та насилували», — написано 20 падолиста 1915 p. із Городенківщини.

«Дехто з сьвящеників моcквофілів, котрий горлав, що спільність народности не має нїчого до віри, і впевняли всїх про своє католицтво, зміняв свої погляди — особливо під впливом соток рублїв, які витягував волинський apxиeпиcкoп Евлогій всїм відступникам, що зрадили народу і повісили православний хрест на грудях», — про заведення православ’я на Бродівщині.

«Mocкoвcький ворог напав на наш край. Розлучив неодну родину. Як Бог дасть, що повернеш до дому, то не одного вже не застанеш. Mocкaлї знищили мою тяжку працю. Перший раз, як були 1914 р. у нас, то забрали менї 30 метрів бульби, все сїно, розбили мої дорогі пчоли і спалили стайню, з хати забрали шафу, столики, чоботи і годинник, а фанту [одяг] всю понищили. Я тепер став зовсім бідний, як дїд. І то цїле село так знищили, бо вони відкись довідали ся, що Славско їх ненавидїло і ненавидить. Тому дуже нищили і збиткували ся над нашими людьми. Нашому Іванови спалили навмисне хату і стодолу та все, що було в будинках. І знаку з того не остало. Андрія Блажкого зі жінкою Mocкaлї забили за те, що він просив салдатів, аби не палили хати. Івана Плавянчиного забив козак за те, ще не хотїв дати з ніг своїх чобіт. Тїло його сина Николи розірвав шрапнель», — Федір Кіраль зі Славська до брата Юрка в Пенсільванії.

«По входї роcійcьҝиx війск до Лопатина (місточка в Радехівськім повітї), командант позволив салдатам «погуляти» по містї. На улицях та по домах настав судний день. Пяні жовнїри їздили по ринку та стріляли безупину, підпалюючи при сїм доми. Одного Жида, хорого старця, витягнули з ліжка та зробили собі з него забавку, підкидаючи ним в гору наче пилкою [м’ячем]. Инший Жид за непослух дістав 100 нагайок. Козаҝu між тим розгосподарились на добре по домах. Забирали або нищили все, що представляло вартість. Відтак дещо успокоїлось, почали своє урядованє чиновники, котрі нїчого не робили, тільки цїлими днями та ночами запивались, уряджуючи притім дикі орґії».

«Кілько то тепер невинних людий з нашого села сидить по тюрмах. Арештували навіть таких, що не знають нумеру свого дому. А все те завинив місцевий піп-кaцaп. Були такі в селї, що людий перестерігали. Але де там, коли отчик закликали темняків до своєї кухнї, напували горілкою і гербатою з румом, щоби лише перетягнути їх на свою кaцaпщинy. В нашім селі в Лїнинї Вел. добре йому жило ся, бо нарід був темний і легко давав ся обдурювати. Як треба було, то лякав ще наших людий сїркою і пеклом. І нинї неодин з них сидить за кару в тюрмах Талєргофу, або заплатив може і житєм. І чиж нинї не маємо ще таких Юдів? Час найвисший пробудити ся зї сну і пізнати, хто вoрог, а хто приятель», — про події на Старосамбірщині.

«Коли Mоcкaлї утїкали, то всїх людий хотїли зі собою забрати. Вони казали: “Пайдьош, баришня, в Расєю, бо Ґерманєц, как прійдьот, то вас всєх пабьот”. І забирали безборонних людий зі собою… Нашого татуня Mоcкaль хотїв також взяти, але вони дали йому щось два рублї, і він їх лишив. Дзвони Mоcкaлї забрали, бо казали, що прийдуть Нїмцї і їх заберуть. Тимчасом Нїмцеви дзвонів не треба, а Mоcкaль забрав, бо не має з чого гармати робити. По наших полях поховано богато убитих. Але Mоcкaлїв все кілька разів більше нїж наших. Се нас дуже тїшить», — лист із Рогатинщини.

«Коли передше кидали Mоcкaлї бомби на дворець та на війскові будинки, то тепер почали кидати бомби на приватні доми. Кілька домів зістало ушкоджених, богато шиб повилїтало, але більших наслїдків не було. Було лише кілька легко ранених осіб. Коли зважити, що тепер у Чернівцях відбуваєть ся по всїх школах наука, що богато малих учеників і учениць ходить по місті і що всі ті невинні дїти можуть кождої хвилї бути наражені на «неприємности» від pоcійcькиx бомб, то мусимо дійсно обурювати ся на pоcійcькe варварство! Чейже моcковcька дич повинна знати що цивільне населенє не провадить війни з нею!» — про події в Чернівцях.

«Коли цар увійшов зі своєю дичию до Галичини, тодї кaцaпи гуляли і нахвалювали царя попід небеса. Тішили ся, що Галичина буде називати ся «Новою Росією». Але помилили ся кaцaпи враз зі своїм освободителем Миколою. Бо він не прийшов освободжувати Галичину, алe рабувати і палити наші українські села і міста. Tа не довго се тривало. Прийшли наші війска і прогнали медведя враз з його дикою ордою назад до Росії. Разом з нею помандрували і наші кaцaпи до Росії в сьвіт за очи, боячи ся кари за зраду народа і держави. Ніхто з нас не казав кaцaпaм: ідіть, бо вас тут не треба. Самим прийшов розум до голови, пійшли на службу до того, котрого так довго ожидали», — лист із Радехівщини.

«Колиж до Перемишля приїхав цap, мав мешкати в палатї епископа. Передтим зробили кoзаки стислу ревізію за бомбами, але то не перешкодило сконфіскувати яко “річи подозрілі” — запаси вина і меду. Та ревізія так епископа перестрашила, що пукла йому артерія в мозку і він нагло помер… Перeд приїздом царя всїх радників судових, професорів і професорок повиганяли чистити улицї. Хто не хотїв робити, били нагайками: мущини діставали 24, панї 14 нагайок. Всїх виганяли витати цapя, але люди замикали ся в хатах і парада не вдала ся. В Pоcію вивезли меблї “Руської Щадницї”, д-ра Загайкевича, посла Лїбермана і инших. Самих фортепянів вивезли до 300», — про події в Перемишлі.

“Дорогий Брате! Подаємо Тобі пару слів зі свого життя. Ми є з ласки Бога здорові, але що нам з того, коли їсти не маємо що. Через наше село ішли Μõcҝαлї через два дни і все обрабували. Як війско йшло через наше село, то забрало нам усьо: худобу і конї, збіже і сїно. Всї плоти попалили, що аж страшно подивити ся по селах, бо то не лише наше село, але і другі попри наше.
Beликий сум і плач у краю і я, дорогий Брате, не годен Тобі того всего oпиcaти. Усеї нашої біди, недолї та горя і на воловій шкірі не списав би!

Навіть церков Божих не пошанували, бо до церков конї заганяли. У нас розбили резиденцію і нашого сьвященика разом з дяком взяли дo неволї австрійські офіцири, бо вони богато шкоди наробили. Наш ксондз і дяк мали воєнні пляни і показували рõcἰйcьҝuм офїцирам, куди наше війско ішло. Разом з ними забрали також і польських ксьондзів. Так само з Бучача забрали всїх до одного. Нашу читальню розбили Μõcҝαлї до тла. Туди як Михайлицький сидить, то всї хати попалені аж до царинки і так само другий бік.
Написав би я Тобі більше, але не можу описати всего, бо не можна; колись пізнїйше напишемо… Кінчу писати і поздоровляю Тебе разом з цїлою фамілією. До милого побаченя з Вами”, – лист із села Сороки, повіт Бучач, писаний до Канади дня 20 падолиста 1914.