«На фронті я з двома братами», — каже захисник. «Рідними?» — здивовано перепитую. «Рідними!» На запорізькому напрямку захищають Україну від російських окупантів три брати із Закарпаття — Іван, Василь та Ярослав Гоблики. Іванові — 38 років, а близнюкам Василеві та Ярославові — по 37. Брати пішли добровольцями в ЗСУ на початку весни 2022-го. Про масштабне вторгнення росії вони дізналися у Швейцарії, де тривалий час працювали. Відразу вирішили повертатися в Україну. В рідному місті Берегово мешкає їхня мама Юганя. Батько Михайло відійшов у засвіти 16 років тому, свого часу він ніс службу в Афганістані. «У нас сімейна традиція — воювати», — жартує Іван. Попри складну ситуацію на фронті брати вірять у перемогу і продовжують докладати зусиль, щоб вигнати ворога. Торік у вересні їх трьох відпустили додому на весілля Ярослава. Нещодавно ми зустрілися з Іваном на передовій, один його брат був на «нулі», а другий — вдома у відпустці.

«Матір молиться і просить повернутися живими»

— Кілька років я працював у різних країнах — в Угорщині, Чехії, Швейцарії. Побачив світ, але Україна — завжди в серці. Новини про повномасштабний наступ росії приголомшили, — розповідає Іван. — Ми з братами відразу почали збиратися в дорогу. Не могли допустити, щоб росіяни захопили нашу країну. Приїхали додому наприкінці лютого 2022-го. У військкоматі тоді стояли черги, але нас із братами взяли, бо мали військовий досвід — раніше проходили строкову службу в навчальному центрі «Десна». На початку вторгнення нам довірили обов’язки в роті охорони при територіальному центрі комплектування і соціальної підтримки. Оскільки наші з братами військові спеціальності виявилися затребуваними, то нас згодом перевели в окрему механізовану бригаду. Після навчань на Львівщині відправили на Запоріжжя, де служимо дотепер. Працюємо з братами на мінометах: хто — командир, хто навідник. Майже завжди — разом, підтримуємо один одного. Якби я воював сам, то вже б давно подався у штурмовики, а так брати стримують (усміхається, — авт.). Ми з Василем і Ярославом подібні зовнішньо, але маємо різні характери, тож побратими розрізняють (усміхається, — авт.).

У вересні 2023-го Ярослав одружився. Нас трьох відпустили на весілля в Закарпаття. Мама раділа, що побачила всіх, а водночас важко було проводжати знову на фронт… Для неї стало потрясінням, коли в 2022-ому ми вирішили троє іти воювати. Добре знає з сумного досвіду нашого батька, як війна впливає на людину… Наша матуся дуже сильна! Чекає нас, молиться, просить бути обережними, щоб повернутися живими і здоровими додому. Стараємось щодня телефонувати чи писати, щоб знала, що у нас все гаразд.

«Як можемо здатися, якщо у нас є… сало»

— Три брати — це велика сила на війні (усміхається, — авт.). На початках ми були переконані, що щось зміниться в нашій державі, нині іноді підкрадається розчарування. Одні захищають Україну, жертвують своїм життям, а інші збагачуються завдяки корупційним схемам. Такі речі в час складної війни пригнічують. Усі зусилля нині мали б бути спрямовані на те, щоб побороти ворога. Але, на жаль, не всі це усвідомлюють… На фронті важко, страшні бої, втрати… А в тилових містах у цей час стелять бруківку за мільйони, роблять стадіони, проводять розважальні заходи… На другому році масштабної війни дехто забув про страшну загрозу. Як таке може бути? Щоб не програти, українцям треба згуртуватись і працювати тільки на зміцнення нашої армії. Війна — це пекло, але у нас нема іншого шляху — як тільки захищати свою країну.

На початках мені було складно на «нулі» під обстрілами, але поступово звик і загартувався. За звуком розумію, чи міна пролетить, чи гепне біля мене. У росіян набагато більше боєприпасів, ніж у нас. Ворог безперервно гатить, не економить залізяччя. Вдосвіта — мінометний обстріл, біля 12-ої години — знову, а в обідню пору по наших позиціях працює їхня авіація. Потім можуть ще всю ніч гатити по нас. Ми вистрелимо з міномета зо три міни, а у відповідь — 60 російських мін. Торік навесні росіяни почали активно застосовувати дрони. Коли ми штурмували біля Оріхова, окупанти застосовували психологічну атаку. «Укропи, сдавайтєсь! У вас єсть мінута для прінятія рєшєнія. Єслі сдадітєсь, гарантіруєм жізнь, іначє — унічтожєм. С вамі разговаріваєт полковник Єршьов», — пролунало з динаміка дрона. Іншого разу вночі знову почали галасувати… Ми з двома побратимами саме сиділи в окопах. Мої брати тоді були на інших позиціях. Один побратим перед тим приніс сало, яке йому передали з дому. Чуємо — «жужить». «Сдавайтєсь! У вас єсть 20 мінут. Зєлєнскому нє нужни ваши жізні», — донісся голос із ворожого дрона. «Як можемо здатися, якщо у нас є смачне сало!» — почали ми жартувати.

«Росіяни закинули у бліндаж газові гранати»

— На війні всюди — небезпека. Просиш Бога, щоб вберіг, особливо у моменти, коли летить звідусіль. Якось ми з братами були на позиції. Василь стояв на посту, а ми з Ярославом спали в бліндажі. Раптом я почув із просоння, що щось «жужить». Далі — вибух. Розплющую очі — у бліндаж заходить чорна хмара. Росіяни скинули газові гранати. Це заборонена хімічна зброя. Пощастило, що ми мали воду в бліндажі. Прикрили обличчя мокрими ганчірками і миттю вибігли босі на вулицю. Очі сльозились, кашляли, але добре, що все обійшлося. Щоб перемогти, потрібне потужне забезпечення нашої армії зброєю, боєприпасами. На початку нашого контрнаступу я вистрелював із міномета по 280 мін за добу. Нині бракує снарядів… Та хочеться вірити, що ситуація поліпшиться, бо непросто протистояти добре озброєній російській армії. За два роки масштабної війни наші воїни виснажились, але готові стояти до перемоги. Щоб не піддаватися депресії, жартуємо, сміємось, мріємо про життя після війни. Я хотів би після служби жити в Україні, але час покаже… Хотів би зайнятись ремонтом автомобілів, мені це подобається. Війна затягується, проте не маємо права опускати рук. Багато чого залежить від нашої віри і нашої незламності.