Вівторок, 03 грудня 2024
• “Це була зразкова сім’я…” Ворожий безпілотник забрав життя тернополянина Віталія Ременця • Нічна атака “шахедом” по Тернополю: загинув 45-річний чоловік, є також важкопоранені • Латвійські партнери передали два автомобілі для військовослужбовців Тернопільщини • “Обірвалося на полі бою молоде життя …” Загинув захисник Євгеній Гнидка • Вбивство у Тернополі: грабіжник увірвався в будинок і зарізав подружжя… • Ресторани Тернополя забезпечують військових додатковим харчуванням • Вчителів запрошують взяти участь у проєкті «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність в освіті» • Бучацька громада прощається із захисником Русланом Грицівим • 199 дітей цьогоріч розшукували поліцейські на Тернопільщині • Четверта смерть через гриби: сім’я на Тернопільщині втратила 13-річну дівчинку • У Тернополі віддали шану жертвам голодоморів в Україні • У Тернополі виступить “Лісапетний батальйон” • У Тернополі автобус наїхав на 23-річного хлопця • Зупинилося серце захисника із Чортківської громади • Воїн із Теребовлянщини отримав високу відзнаку від президента • Переселенка із Запоріжжя обійняла високу посаду в громаді на Тернопільщині • 18 листопада на Тернопільщині вимикатимуть електроенергію • Понад 400 маскувальних сіток відправили на фронт волонтери із Великої Березовиці • Аварія у Тернополі: автомобіль “Toyota” проїхав на червоний сигнал світлофора • Понад 12 млн гривень взяв киянин за неякісні спальні мішки для тернопільських шкіл
«У моїй квартирі окупанти поселили чужих людей…»

Автор: Опубліковано: 4 Липня о 14:22 188


Вікторія Сидорчук працює із Тернополя у Луганській ОВА .


Вікторія Сидорчук — головна спеціалістка із туризму Управління культури, національності, релігії та туризму Луганської обласної військової адміністрації. Уже рік жінка живе в Тернополі й працює звідси дистанційно. Її рідне місто Рубіжне — окуповане, як і загалом уся Луганщина. Офіційно їхня адміністрація нині базується в Дніпрі, а працівники, як і багато мешканців їхньої області, розкидані по всіх куточках країни й світу. Такі дивні й болючі реалії війни. У Тернополі Вікторія активно долучається до волонтерства при Архикатедральному соборі Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці. В ЗУНУ навчається її син. Наймають житло в нашому місті. А тим часом у Рубіжному в їхній квартирі колаборанти поселили чужих людей.

— Вікторіє, Рубіжне у попередні роки пережило окупацію, згодом залишалося на рубежі між позиціями ЗСУ та російською армією. Наскільки війна впливала на життя у вашому місті?
— У травні 2014-го росіяни увірвалися в наше мирне щасливе життя. Одного ранку ми прокинулися від потужних вибухів на залізничному вокзалі. Над містом літали снаряди… Два місяці Рубіжне було в окупації. ЗСУ вдалося звільнити місто. Лінія фронту відійшла десь за 60 кілометрів. У нас помалу завирувало життя. Рубіжне не зазнало сильних руйнувань. Довелося тоді перебудовувати систему казначейства, бо Луганськ був окупований.

— Де ви тоді працювали?
— За фахом я — філолог. 17 років працювала в системі освіти. Завжди активно долучалася до громадського життя. Ще під час навчання в Луганському національному університеті ім. Т. Шевченка поринула з головою у КВК. Потім створила міську кавеенівську команду. Маю багато друзів і знайомих по всій Україні. Здобувши досвід у системі освіти, хотіла ділитися ним, розвиватися, тож подала заявку на конкурс на посаду в органи місцевого самоврядування. Виграла конкурс і понад десять років була начальницею відділу культури, молоді та спорту Рубіжанської міської ради. Паралельно здобула освіту в Національній академії державного управління при Президентові України. Згодом я обійняла посаду в Луганській обласній військовій адміністрації.

 

— У прифронтовій зоні все одно небезпечно. Не думали тоді про переїзд?
— Люблю Рубіжне, тому навіть така думка не приходила в той час. Вигнали окупантів, відновили дороги та інфраструктуру. Всі заспокоїлися і повернулися до звичного життя. Після 2014-го на Луганщині почався потужний проукраїнський рух. Втілювали чимало проєктів спільно з областями Західної України. Схід і Захід — разом — слова, які нас надихали. Луганщина потужно співпрацювала з Львівською областю. Наших дітей приймали на Івано-Франківщині. У наступні роки майже впритул до лінії фронту проводили різні патріотичні заходи. Наше Управління культури, національності, релігії та туризму організовувало фестивалі для цивільних і військових. До нас приїжджала з концертами заслужена артистка України Анжеліка Рудницька зі своєю творчою командою. Досі співпрацюємо з ними. У попередні роки ми брали участь в заходах у Станиці Луганській, в Щасті, в Попасній… Тут — сцена, а неподалік — заміновані поля, військова техніка. Тоді не була активна фаза війни, час від часу стріляли, щось прилітало, але всі вже звикли. Ми працювали, розвивалися, будували плани…

— Та, на жаль, росія теж мала подальший підступний план…
— О 6-ій ранку 24 лютого зателефонував колега. «Новини читала?» — «Ще ні…». — «Відкривай…» Через Рубіжне їхали на позиції українські танки. Доносилися вибухи. На роботу я вже не пішла. Напередодні забрала додому документи і ноутбук — нас попереджали про можливу евакуацію до Харкова. Проте ми до останнього сподівалися, що все обійдеться. У місті люди почали скуповувати продукти, в банкоматах закінчилися кошти. Моя квартира — в багатоповерхівці у великому спальному мікрорайоні, оточеному лісами. З тих лісів сунули росіяни… У перші дні ми з сином сиділи в коридорі, спали одягнені, щоб в разі чого швидко вибігти на вулицю. Коли почали сильніше бомбити, ховалися в підвалі. У перші дні березня пропали зв’язок, світло, газ і вода. Подруга прийняла нас у свій приватний будинок. Наші діти збирали і топили сніг. Бракувало продуктів, то я ризикнула поїхати автівкою до свого будинку, щоб взяти якісь запаси. Було дуже страшно. За 5-10 метрів від автомобіля прилетіло… Вибігла на сьомий поверх, швидко зібрала продукти і помчала назад. Після того я ще один раз перед від’їздом заходила в квартиру. Розуміла, що скоро не повернуся, бо треба виїжджати. Рубіжне ми з сином і друзями залишили 14 березня. Важкий день… Зібралися з трьома родинами. Дітей посадили в автомобіль, а дорослі побігли до міської ради, звідки вирушали евакуаційні автобуси. Дорогою пригиналися від прильотів, забігали у під’їзди, трималися за руки… Бігли пів години, а таке враження, що за той час прожили життя. Не знали, що буде через мить. Я бачила розбиті будівлі в Рубіжному… Ті картини досі перед очима. Прибігли до автобуса — були чорні від попелу. Ще встигли сісти в останній рейс, бо наступного дня в місто зайшли кадировці.

— Що ви змогли взяти з дому?
— Документи і ноутбук. Шкода, що не прихопила фотографії. Не маю нині жодної світлини своїх покійних батьків. В автобус не пускали з горою речей, щоб помістити якомога більше людей. Добралися до Краматорська, далі — до Дніпра. Через кілька днів ми з сином поїхали до родичів на Хмельниччину, звідки родом мій батько. У дитинстві я щоліта їздила туди до дідуся і бабусі. Мене завжди манило в Західну Україну. На Хмельниччині син торік закінчив школу, а потім вступив до ЗУНУ, тож ми перебралися до Тернополя. Тут мешкають також мої подруги з родинами.

— Ви волонтерите в гуманітарному штабі при Архикатедральному соборі УГКЦ в Тернополі. Спілкування допомагає інтегруватись?
— У катедрі я познайомилася з отцем Романом Демушем. У гуманітарному штабі гарна дружня команда, потужна атмосфера! Мені тут дуже комфортно.
«Чи подобається тобі Тернопіль?» — якось запитав мене один волонтер, коли ми йшли берегом ставу. «Дуже!» Із Тернополем я вперше познайомилась у 1991-ому році. Приїжджала зі школи на екскурсію. Коли торік перебралася сюди, пригадала театр, площу, універмаг. До мене приїжджають у Тернопіль друзі, всім подобається місто — затишне і з особливою аурою.

— Луганська ОВА працює на виїзді. Чи складно супроводжувати область, яка в окупації? Що взагалі можливо робити в таких умовах?
— Після захоплення росією Луганська в 2014-ому обласну адміністрацію спершу перенесли до Сватового, а згодом — до Сєвєродонецька. Там і я працювала упродовж останніх років. Після повномасштабного вторгнення керівництво Луганської ОВА переїхало до Дніпра. Інші працівники дистанційно виконують свої обов’язки з різних куточків нашої держави. По всій Україні створено гуманітарні хаби для внутрішньо переміщених осіб «Луганщина моя». Хоча територія нашої області окупована, адміністрація втілює державну політику. Ми з колегами вже розробляємо план відновлення Луганщини, стратегічно працюємо за кожним напрямком.

— Чому відбувається ця війна? Чи готові ви повернутися в рідне місто відразу після деокупації?
— Раніше я мала багато планів, нині все іде, як іде. Передусім треба звільнити нашу землю. Це — мрія. У Тернополі мені подобається, але дуже хочу додому. Не знаю, де і як будемо жити далі. Іноді огортає туга… Час іде, але боліти буде все життя. Згадуємо з друзями щасливі миті до війни. В останні роки ми поспішали жити, ніби в передчутті лиха. У Рубіжному залишилася частинка нас… У моїй квартирі колаборанти поселили чужих людей… Важко це усвідомити. Перших пів року після виїзду з рідного міста я жила на адреналіні, бо не знала, що чекає. Коли ж зрозуміла, що не скоро повернуся додому, підкралась тривожність. Проте тримаю себе в руках. Потрібно іти вперед. Мій син, здається, легше адаптувався. Навчається за спеціальністю «Міжнародні відносини, суспільні комунікації і регіональні студії» — майбутній дипломат. Ось як він описав в есе для університету про пережите: «Моє життя, як і життя багатьох українців, кардинально змінилося. Всі плани на майбутнє, здавалося б, рухнули. А мені ще ж необхідно закінчити школу, а в життя вже вдруге вривається війна. Дивлячись на своє майже вщент зруйноване зелене, затишне і комфортне місто, довелося вмить подорослішати, з’явилося бажання йти вперед. Це була моя усвідомлена особиста відповідальність. Треба було вчитись виживати, жити і рухатись далі, але не в тому комфорті, до якого ми звикли — вдома. Саме тоді й прийняв одне з найважливіших відповідальних рішень: спробувати свої сили у навчанні за спеціальністю, про яку міг тільки мріяти».
Війна перевернула наше життя, але ми — сильні! Росіяни напали на нас, бо їм не подобаються процеси українізації в нашій державі, не подобається наш прорив до цивілізованого світу. Ця кровопролитна війна передусім — за нашу ідентичність, за національну свідомість, за нашу свободу.

Син Вікторії (другий справа) з університетськими друзями.

Джерело: НОВА Тернопільська газета

Нещодавно опубліковане

У ніч з 1 на 2 грудня під час російської атаки на Тернопіль ворожий безпілотник влучив у багатоповерхівку...


Рубрика: , , Опубліковано: о 22:29


У ніч на понеділок, 2 грудня, російські окупанти завдали удару по багатоповерхівці в Тернополі. Внаслідок атаки загинув 45-річний чоловік, ще троє людей доправили до лікарень...


Рубрика: , Опубліковано: о 8:53


У п’ятницю, 29 листопада, заступник мера Марупе (Латвійська Республіка) передав два транспортні засоби для військовослужбовців з Великоберезовицької громади, які боронять нашу державу на фронті...


Рубрика: , Опубліковано: о 10:41


На фронті загинув захисник із Бучацької громади Євгеній Гнидка...


Рубрика: , Опубліковано: о 10:40


Продовжено відбір на програму з навчання та працевлаштування ветеранів, ветеранок та членів їхніх родин «Разом»...


Рубрика: , , Опубліковано: о 22:10



Теми дня
2 Грудня
30 Листопада
28 Листопада
25 Листопада
24 Листопада