П’ятниця, 06 грудня 2024
• Виписали з лікарні двох дітей, які отруїлися грибами у Копичинцях • Підпалили приміщення сільської ради біля Тернополя на замовлення… спецслужб росії • 12-річний хлопчик потрапив під колеса автомобіля • “Це була зразкова сім’я…” Ворожий безпілотник забрав життя тернополянина Віталія Ременця • Нічна атака “шахедом” по Тернополю: загинув 45-річний чоловік, є також важкопоранені • Латвійські партнери передали два автомобілі для військовослужбовців Тернопільщини • “Обірвалося на полі бою молоде життя …” Загинув захисник Євгеній Гнидка • Вбивство у Тернополі: грабіжник увірвався в будинок і зарізав подружжя… • Ресторани Тернополя забезпечують військових додатковим харчуванням • Вчителів запрошують взяти участь у проєкті «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність в освіті» • Бучацька громада прощається із захисником Русланом Грицівим • 199 дітей цьогоріч розшукували поліцейські на Тернопільщині • Четверта смерть через гриби: сім’я на Тернопільщині втратила 13-річну дівчинку • У Тернополі віддали шану жертвам голодоморів в Україні • У Тернополі виступить “Лісапетний батальйон” • У Тернополі автобус наїхав на 23-річного хлопця • Зупинилося серце захисника із Чортківської громади • Воїн із Теребовлянщини отримав високу відзнаку від президента • Переселенка із Запоріжжя обійняла високу посаду в громаді на Тернопільщині • 18 листопада на Тернопільщині вимикатимуть електроенергію
«У моїй квартирі окупанти поселили чужих людей…»

Автор: Опубліковано: 4 Липня о 14:22 188


Вікторія Сидорчук працює із Тернополя у Луганській ОВА .


Вікторія Сидорчук — головна спеціалістка із туризму Управління культури, національності, релігії та туризму Луганської обласної військової адміністрації. Уже рік жінка живе в Тернополі й працює звідси дистанційно. Її рідне місто Рубіжне — окуповане, як і загалом уся Луганщина. Офіційно їхня адміністрація нині базується в Дніпрі, а працівники, як і багато мешканців їхньої області, розкидані по всіх куточках країни й світу. Такі дивні й болючі реалії війни. У Тернополі Вікторія активно долучається до волонтерства при Архикатедральному соборі Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці. В ЗУНУ навчається її син. Наймають житло в нашому місті. А тим часом у Рубіжному в їхній квартирі колаборанти поселили чужих людей.

— Вікторіє, Рубіжне у попередні роки пережило окупацію, згодом залишалося на рубежі між позиціями ЗСУ та російською армією. Наскільки війна впливала на життя у вашому місті?
— У травні 2014-го росіяни увірвалися в наше мирне щасливе життя. Одного ранку ми прокинулися від потужних вибухів на залізничному вокзалі. Над містом літали снаряди… Два місяці Рубіжне було в окупації. ЗСУ вдалося звільнити місто. Лінія фронту відійшла десь за 60 кілометрів. У нас помалу завирувало життя. Рубіжне не зазнало сильних руйнувань. Довелося тоді перебудовувати систему казначейства, бо Луганськ був окупований.

— Де ви тоді працювали?
— За фахом я — філолог. 17 років працювала в системі освіти. Завжди активно долучалася до громадського життя. Ще під час навчання в Луганському національному університеті ім. Т. Шевченка поринула з головою у КВК. Потім створила міську кавеенівську команду. Маю багато друзів і знайомих по всій Україні. Здобувши досвід у системі освіти, хотіла ділитися ним, розвиватися, тож подала заявку на конкурс на посаду в органи місцевого самоврядування. Виграла конкурс і понад десять років була начальницею відділу культури, молоді та спорту Рубіжанської міської ради. Паралельно здобула освіту в Національній академії державного управління при Президентові України. Згодом я обійняла посаду в Луганській обласній військовій адміністрації.

 

— У прифронтовій зоні все одно небезпечно. Не думали тоді про переїзд?
— Люблю Рубіжне, тому навіть така думка не приходила в той час. Вигнали окупантів, відновили дороги та інфраструктуру. Всі заспокоїлися і повернулися до звичного життя. Після 2014-го на Луганщині почався потужний проукраїнський рух. Втілювали чимало проєктів спільно з областями Західної України. Схід і Захід — разом — слова, які нас надихали. Луганщина потужно співпрацювала з Львівською областю. Наших дітей приймали на Івано-Франківщині. У наступні роки майже впритул до лінії фронту проводили різні патріотичні заходи. Наше Управління культури, національності, релігії та туризму організовувало фестивалі для цивільних і військових. До нас приїжджала з концертами заслужена артистка України Анжеліка Рудницька зі своєю творчою командою. Досі співпрацюємо з ними. У попередні роки ми брали участь в заходах у Станиці Луганській, в Щасті, в Попасній… Тут — сцена, а неподалік — заміновані поля, військова техніка. Тоді не була активна фаза війни, час від часу стріляли, щось прилітало, але всі вже звикли. Ми працювали, розвивалися, будували плани…

— Та, на жаль, росія теж мала подальший підступний план…
— О 6-ій ранку 24 лютого зателефонував колега. «Новини читала?» — «Ще ні…». — «Відкривай…» Через Рубіжне їхали на позиції українські танки. Доносилися вибухи. На роботу я вже не пішла. Напередодні забрала додому документи і ноутбук — нас попереджали про можливу евакуацію до Харкова. Проте ми до останнього сподівалися, що все обійдеться. У місті люди почали скуповувати продукти, в банкоматах закінчилися кошти. Моя квартира — в багатоповерхівці у великому спальному мікрорайоні, оточеному лісами. З тих лісів сунули росіяни… У перші дні ми з сином сиділи в коридорі, спали одягнені, щоб в разі чого швидко вибігти на вулицю. Коли почали сильніше бомбити, ховалися в підвалі. У перші дні березня пропали зв’язок, світло, газ і вода. Подруга прийняла нас у свій приватний будинок. Наші діти збирали і топили сніг. Бракувало продуктів, то я ризикнула поїхати автівкою до свого будинку, щоб взяти якісь запаси. Було дуже страшно. За 5-10 метрів від автомобіля прилетіло… Вибігла на сьомий поверх, швидко зібрала продукти і помчала назад. Після того я ще один раз перед від’їздом заходила в квартиру. Розуміла, що скоро не повернуся, бо треба виїжджати. Рубіжне ми з сином і друзями залишили 14 березня. Важкий день… Зібралися з трьома родинами. Дітей посадили в автомобіль, а дорослі побігли до міської ради, звідки вирушали евакуаційні автобуси. Дорогою пригиналися від прильотів, забігали у під’їзди, трималися за руки… Бігли пів години, а таке враження, що за той час прожили життя. Не знали, що буде через мить. Я бачила розбиті будівлі в Рубіжному… Ті картини досі перед очима. Прибігли до автобуса — були чорні від попелу. Ще встигли сісти в останній рейс, бо наступного дня в місто зайшли кадировці.

— Що ви змогли взяти з дому?
— Документи і ноутбук. Шкода, що не прихопила фотографії. Не маю нині жодної світлини своїх покійних батьків. В автобус не пускали з горою речей, щоб помістити якомога більше людей. Добралися до Краматорська, далі — до Дніпра. Через кілька днів ми з сином поїхали до родичів на Хмельниччину, звідки родом мій батько. У дитинстві я щоліта їздила туди до дідуся і бабусі. Мене завжди манило в Західну Україну. На Хмельниччині син торік закінчив школу, а потім вступив до ЗУНУ, тож ми перебралися до Тернополя. Тут мешкають також мої подруги з родинами.

— Ви волонтерите в гуманітарному штабі при Архикатедральному соборі УГКЦ в Тернополі. Спілкування допомагає інтегруватись?
— У катедрі я познайомилася з отцем Романом Демушем. У гуманітарному штабі гарна дружня команда, потужна атмосфера! Мені тут дуже комфортно.
«Чи подобається тобі Тернопіль?» — якось запитав мене один волонтер, коли ми йшли берегом ставу. «Дуже!» Із Тернополем я вперше познайомилась у 1991-ому році. Приїжджала зі школи на екскурсію. Коли торік перебралася сюди, пригадала театр, площу, універмаг. До мене приїжджають у Тернопіль друзі, всім подобається місто — затишне і з особливою аурою.

— Луганська ОВА працює на виїзді. Чи складно супроводжувати область, яка в окупації? Що взагалі можливо робити в таких умовах?
— Після захоплення росією Луганська в 2014-ому обласну адміністрацію спершу перенесли до Сватового, а згодом — до Сєвєродонецька. Там і я працювала упродовж останніх років. Після повномасштабного вторгнення керівництво Луганської ОВА переїхало до Дніпра. Інші працівники дистанційно виконують свої обов’язки з різних куточків нашої держави. По всій Україні створено гуманітарні хаби для внутрішньо переміщених осіб «Луганщина моя». Хоча територія нашої області окупована, адміністрація втілює державну політику. Ми з колегами вже розробляємо план відновлення Луганщини, стратегічно працюємо за кожним напрямком.

— Чому відбувається ця війна? Чи готові ви повернутися в рідне місто відразу після деокупації?
— Раніше я мала багато планів, нині все іде, як іде. Передусім треба звільнити нашу землю. Це — мрія. У Тернополі мені подобається, але дуже хочу додому. Не знаю, де і як будемо жити далі. Іноді огортає туга… Час іде, але боліти буде все життя. Згадуємо з друзями щасливі миті до війни. В останні роки ми поспішали жити, ніби в передчутті лиха. У Рубіжному залишилася частинка нас… У моїй квартирі колаборанти поселили чужих людей… Важко це усвідомити. Перших пів року після виїзду з рідного міста я жила на адреналіні, бо не знала, що чекає. Коли ж зрозуміла, що не скоро повернуся додому, підкралась тривожність. Проте тримаю себе в руках. Потрібно іти вперед. Мій син, здається, легше адаптувався. Навчається за спеціальністю «Міжнародні відносини, суспільні комунікації і регіональні студії» — майбутній дипломат. Ось як він описав в есе для університету про пережите: «Моє життя, як і життя багатьох українців, кардинально змінилося. Всі плани на майбутнє, здавалося б, рухнули. А мені ще ж необхідно закінчити школу, а в життя вже вдруге вривається війна. Дивлячись на своє майже вщент зруйноване зелене, затишне і комфортне місто, довелося вмить подорослішати, з’явилося бажання йти вперед. Це була моя усвідомлена особиста відповідальність. Треба було вчитись виживати, жити і рухатись далі, але не в тому комфорті, до якого ми звикли — вдома. Саме тоді й прийняв одне з найважливіших відповідальних рішень: спробувати свої сили у навчанні за спеціальністю, про яку міг тільки мріяти».
Війна перевернула наше життя, але ми — сильні! Росіяни напали на нас, бо їм не подобаються процеси українізації в нашій державі, не подобається наш прорив до цивілізованого світу. Ця кровопролитна війна передусім — за нашу ідентичність, за національну свідомість, за нашу свободу.

Син Вікторії (другий справа) з університетськими друзями.

Джерело: НОВА Тернопільська газета

Нещодавно опубліковане

За інформацією ДУ “Тернопільський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров’я України” другого грудня 2024 двох дітей, які, після отруєння грибами, перебували на лікуванні в НДСЛ “Охматдит” м. Київ виписали з лікувального закладу...


Рубрика: , Опубліковано: о 16:05


У ніч з 29 на 30 листопада у селі Петриків Тернопільського району навмисне підпалили приміщення сільської ради...


Рубрика: , , , Опубліковано: о 15:09


Про травмованого дванадцятирічного хлопчика надійшла інформація на спецлінію Заліщицького відділення поліції 2 грудня близько 9 ранку...


Рубрика: , , Опубліковано: о 12:16


У ніч з 1 на 2 грудня під час російської атаки на Тернопіль ворожий безпілотник влучив у багатоповерхівку...


Рубрика: , , Опубліковано: о 22:29


У ніч на понеділок, 2 грудня, російські окупанти завдали удару по багатоповерхівці в Тернополі. Внаслідок атаки загинув 45-річний чоловік, ще троє людей доправили до лікарень...


Рубрика: , Опубліковано: о 8:53



Теми дня
3 Грудня
2 Грудня
30 Листопада
28 Листопада