Нині вони фактично є рупорами «русского міра» на території своєї держави. Останньою подією, що переповнила чашу терпіння українців, стало інтерв’ю боксерів для російського пропагандистського фільму. Після цього проти Усика і Ломаченка здійнялася справжня хвиля обурених і образливих коментарів та погроз. Як так сталося, що бійці, які десятки років піднімали престиж українського спорту, нині виявилися ненависні українцям? Про це ми поговорили з учасником війни на Донбасі, координатором громадського руху «Захисти Україну», заслуженим тренером України з фрі-файту Валерієм Чоботарем.

— Валерію, на твою думку, спорт загалом може бути поза політикою?
— Щоб відповісти на це запитання, потрібно заглибитися в історію. Звідки виник спорт? Настав час, і люди усвідомили, що під час класичних воєн насправді ніхто не виграє — і ті, й інші втрачають ресурси та людей. Навіть здобутки для переможця часто не можуть компенсувати, наприклад, ослабленого війська, і з цієї ситуації може скористатися третя сторона, яка після таких жорстоких боїв легко візьме гору і над одними, і над іншими. Тому вирішили відібрати серед своїх воїнів найкращих бійців, які й будуть представляти військо на полі бою і вирішувати долю суперечок та конфліктів. Таким чином вдавалося уникнути масових втрат вбитими і покаліченими. До самого принципу війни підійшли більш розумно і раціонально. Так і виникли Олімпійські ігри, які стали прообразом сучасного спорту, в тому числі й професійного.
З тих часів принцип підготовки таких представників практично не змінився — як колись усе село носило їсти своєму бійцеві, бо було зацікавлене, щоб він був сильний і підготовлений, так і тепер держава готує своїх спортсменів, щоб вони якнайкраще представили її на світовій арені. Тому модна фраза, що, мовляв, «спорт поза політикою», насправді безглузда. На внутрішній арені, за умови двох сотень політичних проєктів і партій, він і має бути поза політикою, партійною, — це правильно. Однак він не може бути поза політикою державною, він є її частиною.
І нинішня ситуація з Усиком і Ломаченком для мене, як дипломованого тренера з професійного, й у тому числі олімпійського виду спорту, дуже болюча і неприємна. Можливо, хтось пам’ятає одне з перших інтерв’ю Василя Ломаченка після олімпійського тріумфу, в якому він розповів цікавий фрагмент зі своєї біографії: нашій олімпійській команді для підтримки своїх колег роздали національну символіку, в тому числі й прапорці, а потім члени команди, коли відпочивали, щоб не сидіти на холодному і не забруднитися, попідстеляли собі ті прапорці під дупи. І потім Василь разом з батьком ходили і збирали ті прапорці, щоб вони не валялися на підлозі. Коли я читав те інтерв’ю, то цей вражаючий момент розчулив мене до сліз…
І от тепер я задаю собі запитання: коли настав той момент, виникла так звана «виделка», і розвиток свідомого патріотичного спортсмена пішов в іншому напрямку? Нині дуже багато аналітичних матеріалів з’явилося, що, мовляв, це результат роботи спецслужб сусідньої держави. Я би хотів подивитися на це трішки інакше: а де межа відповідальності нашої держави в цих процесах? Що зробили наші політики, державні діячі, духовні лідери, щоб цього не відбулося? Чому спортсмен не відчуває себе успішним у нашій державі, і наші вороги так легко можуть його відібрати?
Держава утримує Міністерство спорту з усією вертикаллю влади, спортивні школи та секції, оплачує підготовчі збори та виїзди на змагання спортсменам і тренерам. Погано чи добре оплачує — то інше питання, але оплачує. В результаті ми маємо величезну спортивно-фінансову махину, а на виході отримуємо агентів впливу сусідньої держави…

— Для наших ворогів забрати під свій вплив Ломаченка і Усика, очевидно, було принциповим завданням. Чому це так важливо?
— В усьому світі спортсменів світового класу цінують як національне надбання. Вони представляють державу, підвищують її престиж та національну самосвідомість. Виграє футбольна команда — отже, виграє вся держава. Переміг боксер — перемогла вся країна. Усім це зрозуміло й не потребує зайвих аргументів…
І ось що мене найбільше вражає у нинішній ситуації з українськими боксерами — ми тупо прої…, давай замінимо це слово на щось нейтральніше, втратили Ломаченка й Усика. Вони ж завжди були українцями, якщо почитати їхні інтерв’ю, відстежувати їхні погляди — це були нормальні проукраїнські хлопці.
Агресор відвоював їх у нас, як раніше відібрав Крим і Донбас. Для чого? Відповідь очевидна, бо такі спортсмени є надзвичайною цінністю в ідеологічному плані. Якщо ми піднімемо статистику, то побачимо, що телевізійна аудиторія боїв, наприклад, Усика в Україні складає близько п’яти мільйонів глядачів. Хтось просто п’є під його бої пиво, хтось цікавиться ним як боксером, хтось просто отримує моральне задоволення від його перемог. Поки він був з чубом і танцював гопак, то мав прихильність частини патріотів, потім, коли став з бородою і за цінності Московського патріархату, то втратив тут, але здобув прихильність проросійських уболівальників. Це все природні процеси.
Однак я, як тренер і психолог, хотів би зупинитися не на тих, хто п’є пиво під Усика, а на підлітковій (13-17 років) аудиторії, яка в період сепарації з власними батьками починає шукати собі лідерів і взірці у навколишньому суспільстві. У цей час така аудиторія отримує життєвий напрямок. І ось, коли проукраїнський Усик з чубом був кумиром частини цього вікового прошарку, то нашим ворогам потрібно було щось робити, аби такого не було. І вони цього добилися. Тепер отримаємо десятки тисяч молодих людей, які підуть у московське православ’я і в слов’янське братство, бо «ми же братья», так говорить їхній кумир. Тому ми програли чергову війну, і, як не прикро, програємо нині дуже багато.
Чому так сталося? Найлегше звинуватити ФСБ, але ми й без того знали, що вони — наші вороги, однак дали їм виконати це завдання. На мою думку, основа проблеми в тому, що проукраїнська позиція дуже мало представлена в нашому політикумі. Більшість українських політичних сил — відверто ворожі до України. Але скажіть, чи хтось з так званих проукраїнських політиків звернувся до Усика і Ломаченка, хтось з національних духовних лідерів зустрічався з ними і спілкувався? Мені можуть відповісти — чого вони мають спілкуватися, мовляв, спорт і церква — зовсім різні напрямки? А все просто — щоб Кірілл з Онуфрієм першими не поспілкувалися. Це ж і є державна політика.
— Нині на адресу Усика і Ломаченка здійнялася справжня хвиля негативних коментарів та образ. Вони на це заслужили?
— Я не хочу їх захищати, вони дорослі люди і самі роблять свій вибір. Та, коли Росія окупувала Крим, то кримчанин Усик зайняв проукраїнську позицію, продовжив виступи за збірну України. Тепер його відібрали, а ми ще й допомагаємо агресору. Якщо нині зайти на сторінку до Усика в соцмережах, то 90% негативних та принизливих коментарів — українською мовою. Та він буде ненавидити українців після цього! І хто відповідальний за це? Вороги? Так, але вони лише створюють умови, а далі ми все зробимо самі. Нинішній хайп навколо боксерів тільки на руку Росії, яка має зайві аргументи щодо «дикості» української держави, мовляв, подивіться, там навіть свою гордість, олімпійських чемпіонів, не вміють цінувати.
— Чому українські спортсмени настільки легко піддаються російській пропаганді?
— Ця проблема значно глибша, ніж може здатися з першого погляду. Скажіть, от звідки виник борець Богдан Грицай (після проросійських заяв Усика Богдан викликав його на поєдинок «без правил», — авт.)? Та від його тренера Олексія Семенюшка, який має патріотичну проукраїнську позицію і виховав такого спортсмена.
На жаль, 80% українських тренерів усе ще мають совкову свідомість. Їм добре жилося за СРСР, вони прагнуть його повернення і ненавидять Україну, вважаючи її непорозумінням. Таку ж «свідомість» вони прищеплюють і своїм спортсменам. Більше того, якщо зайти нині в будь-яку спортивну федерацію, то 9 з 10 її співробітників спілкуються російською. Україномовний спортсмен нині нонсенс, і його намагаються або «перевиховати», або позбутися. Я відчув таке ставлення на собі, коли ще сам виступав.
Я знаю випадки, коли навіть наші місцеві спортсмени, корінні тернополяни, переходили на російську мову. В спортивному середовищі, на відміну від української, вона «блатна» і престижніша. І з цього все починається…
Інша проблема — чи багато ви знаєте проукраїнських політиків і діячів, які підтримують спорт, спортивні клуби чи дитячі секції? Та їм тисячу доларів на проведення змагань шкода виділити. А от діячі з тієї ж Партії регіонів до спортсменів завжди підходили з «квартирами-машинами» і, звісно, швидко отримували їх до своїх лав, адже забезпечували їх майбутнє.
Спортсмени фактично жертвують своє життя спорту, а коли завершується їх кар’єра, вони абсолютно не пристосовані до подальшого життя і не уявляють свого майбутнього. Чому я казав, що настільки важливий вплив духовних лідерів? Коли спортивна кар’єра переходить пік, з’являється спрацьованість, то будь-який атлет починає задумуватися, що робити далі. Він ще не завершує кар’єру, але починає шукати духовної підтримки. У цей період він дуже вразливий і часто потрапляє в тенета всіляких сект, або, як у випадку з Усиком і Ломаченком, до московських попів. І ось за 2-3 роки вони вже «оброботанниє» адепти «русского міра» зі скляними очима.
Чи можна їх тепер повернути? Я гадаю, що навряд чи, але треба прагнути. Впевнений, що хвиля ненависті, яка нині здійнялася щодо Усика і Ломаченка, не на користь Україні. Я прирівнюю хлопців до полонених в стані ворога, але в іншій, ідеологічній війні. Потрібно не загострювати ситуацію, а сідати і шукати точки дотику з боксерами, адже вони й надалі представляють Україну і є спортивними зірками.