Йому 10-го березня виповнилося 80 років. 80! Час, до якого більшості з нас не вдається дожити, однак і в тому солідному віці Ігор Дуда справляє враження надзвичайно енергійної і рухливої людини без жодних (жодних!) ознак занепаду чи старечої кволості. Сама енергійна хода цього чоловіка змушує замислитися над тим, яким невладним буває час над людьми. І наскільки багато встигли вони зробити за відведений їм долею відтинок. І скільки ще, сподіваюся, встигнуть.
Про те, що в Тернополі проживає мій відомий однофамілець, я довідався ще, так би мовити, на світанку своєї журналістської діяльності. Тоді не раз доводилося отримувати дивні відгуки на публікації, до яких я був непричетний і тематика котрих ніяк не перетиналася з моєю. Що таке тематика Ігоря Дуди-старшого (дозволю собі так його назвати), довідався, побувавши у художньому музеї, директором якого він є. Тут наче опиняєшся поза часовими рамками, занурюючись у дивовижні, часом химерні витвори творчої фантазії. І лише потім починаєш розуміти: вони дбайливо підібрані рукою майстра, чудово обізнаного з тим, що стоїть за словом “мистецтво”. Тут, у його музеї, мимоволі ловиш себе на думці, що все суєтне, дріб’язкове є неістотним, а вічними залишаються лише велич творчого натхнення і майстерність рук, які його втілили. Я переконався у цім, походивши куточками цього храму. Сьогодні він існує, наскільки я розумію, передусім завдяки старанням Ігоря Дуди. Даруйте – не мене, а мого більш обдарованого Всевишнім тезки.
Крім того, Ігор Микитович – справжній ентузіаст у царині збереження самобутньої етнографічної і поетичної лемківської творчості, цієї органічної складової українського мистецтва. А ще він — цікавий співрозмовник, з яким приємно поспілкуватися з широкого кола питань і тем. А ще, як по-справжньому інтелігентна людина, володіє доволі рідкісним даром розуміння інших людей, з усіма їхніми не завжди шляхетними рисами і звичками. Взагалі ж, як виявилося, у двох тезок у житті не так уже й багато спільних уподобань. Зате я зовсім не байдужий до того, щоб висловити щиру шану закоханому в свою справу митцю з нагоди його “круглого” дня народження. Коли іноді рано-вранці бачу, як він енергійно крокує алеєю гідропарку, то забуваю, що нас з ним роз’єднує відстань у ціле покоління. Патріарх української культури — це про нього. Але патріарх діяльний і активний, з тих, які звикли щоденно щось створювати — без цього він не уявляє свого життя.
Він і у свої 80 залишається справжнім подвижником і хранителем того, що зветься прекрасним. А хіба можуть такі люди взагалі старіти? Тож многая літа вам, пане Ігоре, шановний тезку. Живіть ще довго на радість нам і отримуйте від життя задоволення. І дайте мені змогу написати про вас ще через років так… двадцять.