Два роки тому Валентина Коноплянко забрала трьох дітей і пішла від чоловіка, бо втомилася від його пиятик. Іти, власне, не було куди, бо єдине їхнє майно — стара бабусина напіврозвалена хатина в селі Лошнів на Теребовлянщині непридатна для проживання. Жінка з малечею тимчасово поселилася в орендованому помешканні в Микулинцях, що виставлене на продаж. Будь-якого дня багатодітна сім’я може опинитися на вулиці. Проте Валентина не опускає рук: турбується про дітей, влаштувалася на роботу. «Не перекладаю ні на кого відповідальність, роблю, що можу, але в нашій країні заробити на житло нереально. Проте безвихідних ситуацій нема, вірю, що ми з дітьми не будемо безхатьками», — каже Валентина.
«Він — сирота, я — сирота, але розуміння нема…»
Валентині 32 роки. Вона сама виховує трьох дітей: 8-річну Іринку, 7-річного Віталика і 5-річну Настю. Двоє — школярі, найменша донечка — вихованка дитячого садка. Майже два роки вони мешкають у невеличкій орендованій хаті в Микулинцях. Раніше Валентина з дітьми жила у свого чоловіка.
— Ми з чоловіком не реєстрували шлюбу, він не дав дітям свого прізвища, не приписав їх у себе, — розповідає жінка. — Пішли ми від нього — не просив повернутися. У нього алкоголь, на жаль, на першому місці. Коли ми зійшлися жити, то я сподівалася, що будемо розуміти одне одного, бо він — сирота, я — сирота, але так не сталося. Було різне: іноді, захмелілий, розмахував руками, ми з дітьми утікали з хати… Жити в такому важко. Найбільше я хвилювалася за дітей, бо ж сама зростала у такій нездоровій атмосфері. Моя мама була з Лошнева, тато — з Херсонщини, виховували шестеро дітей. Спершу наша сім’я жила на батьківщині батька. Та коли тато занедужав і помер, ми повернулися на Тернопільщину. Дуже важко було мамі ставити нас на ноги. Наше дитинство було безпросвітним: ні що одягнути, ні що взути, недоїдали. Тато помер, коли мені було вісім років. Мама переїхала до бабусі, але там занедбала себе, почала заглядати в чарку. Один мій брат помер, другий випивав, бігав із ножем, потрапив до тюрми. Не знаю, де він зараз. Старша моя сестра нині на заробітках за кордоном, старший брат і молодша сестра живуть на Херсонщині. На жаль, уже давно нема бабусі, нема мами… На Тернопільщині тепер не маю нікого з рідних.
«Загибель мами змінила погляд на світ..»
Валентина відчула особливу самотність, коли втратила матір. Дівчині тоді було 15 років. Її мама загинула у 50-річному віці — вчаділа під час пожежі. Трагедія закарбувалася в її свідомості, стала поштовхом до змін.
— Загорілася хата, маму витягли непритомну, боляче це згадувати, — зітхає співрозмовниця. — Після того ми всі швидко подорослішали. Але життя непросте — робили помилки, за які доводилося розплачуватися. У мене була ще одна донечка, найстарша, від негідника, який не захотів визнати дитя… А потім «постарався», щоб від мене забрали дитину до сиротинця. Через безпорадність я пустилася з горе-друзями, тому соціальні служби так вирішили. Як згадую — болить, бо не знаю, де моя кровинка. Скоріш за все, її удочерили. Я намагалася щось дізнатися про неї, але вже пізно — ніхто не розголошує інформацію. Після того я взяла себе в руки — не вживаю алкоголю, не палю, покинула сумнівні компанії. У мене є діти і я хочу для них жити. Мій чоловік, натомість, не захотів змінюватись. Якби він дбав про дітей, то ми й далі жили б з ним. А так я обдумала, що нам краще буде самим у спокої. Діти не повинні бачити п’яних дебошів, не мають чути крики, не повинні боятися, а мають зростати в любові. Чоловік працював, щось заробляв, але більшість грошей залишав у торгашів алкоголем. Мене це вже так допекло, що скаржилася дільничному. Як так, що за якісь дрібниці поліція складає протоколи, а як торгаші споюють людей, торгують небезпечним сурогатом, то вони закривають на це очі?! Тих торгашів садити треба, бо скільки сімей страждають через оковиту! Наливають слабодухим, а їхні дружини, діти бідують через це. Влізе в борг на одну суму, а віддає вдвічі-втричі більшу. Довелося нам із дітьми забратися подалі від того лиха. Звісно, самій нелегко дати собі з усім раду, але помалу впораюсь. Чоловік нас не підтримує фінансово, зрідка телефонує, іноді щось купить для дітей. Буває, кличу його посидіти з малечею, коли мені потрібно поїхати до Тернополя.
«Працюю двірничкою, щоб дати дітям все необхідне»
Щоранку Валентина заводить дітей до дитсадка і школи, а сама поспішає на роботу. Працює багатодітна мама двірничкою у дитячому садку.
— Неможливо вижити без підробітку, на все потрібні гроші, — каже Валентина. — Платимо за оренду помешкання, за комунальні послуги, набігає в зимовий період більше тисячі гривень. Треба дітей одягнути, взути, нагодувати, придбати все необхідне для школи. Ось купила синові штанята за 200 гривень, черевики — за 400 гривень, доньці теж придбала взуття. Собі купую здебільшого на гуманітарці. Продукти зараз дорогі, але все це — необхідність. На ліки також витрачаємо чимало. Торік діти майже пів року відновлювалися після коклюшу, цього року мали вітрянку. Ще не встигла щось купити, а вже грошей нема. Але хочу, щоб мої діти не виглядали гірше від інших, щоб їх не принижували. Старшу донечку записала в приватну студію на танці. Соціальної допомоги не вистачає, тому я пішла на пів ставки двірничкою. На найнеобхідніше вистачає. Найбільша наша потреба — власне житло. Ми з дітьми зареєстровані у закинутій бабусиній хаті, яка нагадує бомбосховище. Там нема ні води, ні газу, дах тече. Але навіть та розвалюха записана не на мене, а на мого брата. Щоб її відремонтувати, потрібні чималі кошти. Оббиваю нині пороги державних установ з надією, що нам допоможуть придбати власне житло. Ми згідні навіть перебратися до села, але щоб звідти можна було добиратися на роботу.
Якщо хтось має можливість фінансово підтримати Валентину і її дітей, можна телефонувати до неї за номером: 0675884686.