25-річний військовослужбовець загинув на Донеччині за місяць до їхнього весілля. Поховали захисника в Тернополі. Нині Ольга намагається пережити втрату та робить все, щоб жертва Віталія не була даремною.

Історію їхнього кохання дівчина розповіла Суспільному.

Ольга Ганношина показує весільну сукню, яку мала одягнути на весілля з Віталієм Малюком 25 травня. Замість весілля зробила фотосесію, щоб прожити день весілля, яке так і не відбулося.

Фото: Ольга Ганношина.

“Тоді мені це було потрібно. Розуміла, що на психологічному рівні цей день буде легше прожити, якщо я проживу його ось так. Аніж бачити цю сукню і розуміти, що я так ніколи її і не одягну. Але в процесі підготовки і вже в процесі самої фотосесії я відчула, що це щось зовсім інше. Я розуміла, що ці фото та відео побачать багато людей, можливо хтось проживе цю історію і на якийсь короткий період — хтось на хвилинку, хтось на дві, хтось на годину, хтось на місяць, але запам’ятає цю людину, запам’ятає, що був такий військовослужбовець, який віддав своє життя за цих людей. Коли я вийшла з фотосесії, в мене було відчуття, що я зробила щось дуже важливе саме в пам’ять про нього, в пам’ять про все те, що він зробив для мене за своє життя. І вийшла більш радісна, ніж йшла туди. І напевно це спонукало зробити щось схоже більшість жінок і дівчат, які хотіли це зробити. Мені про це писали в коментарях. Я постійно відслідковую, як люди відреагували, бачу багато підтримки і багато співчуття. І багато дівчат писали в коментарях, що вони так і не наважилися вдягнути ту сукню і вона вже багато часу висить десь там у шафі і вони навіть бояться її відкрити. А я розумію, що зараз ця весільна сукня викликає в мене лише позитивні емоції — в пам’ять, в шану про Героя в першу чергу, а вже потім як про кохану людину”.

Повірити в те, що Віталій загинув, було важко. У той день, каже дівчина, мала поїхати до нареченого на Донеччину. Вже зібрала речі на потяг.

“Напевно я остання людина, яка могла би подумати, що з ним може щось трапитися. Він був відважним, мужнім, дуже розсудливим і дуже принциповим. Він знав, куди іде, завжди знав, що робить, куди посилає хлопців, які можуть бути наслідки, він завжди все прораховував наперед. І знаючи це, знаючи, як йому вдавалася військова справа, я би ніколи не подумала, що з ним щось може трапитися. І коли до мене подзвонили, це був просто шок, коли сестра сиділа збоку і сказали, що він просто загинув. Проживати це важко і розуміти, що в нас мало бути весілля, а, на жаль, був похорон, це справді дуже важко. І я співчуваю всім матерям, жінкам, нареченим, коханим, тим, хто так і не дочекався. Бо жити з цим дуже важко і прийняти це дуже важко. Але я намагаюся триматися, бо в будь-якому випадку він би мені сказав: “Оля, хватить нити, збери себе до купи, все буде добре. Ти впораєшся”. Він завжди так говорив. І кожного дня, коли я прокидаюся, в мене ці слова лунають у голові. Я знаю, що він би менше за все на світі хотів, щоб я плакала. І я знаю, що він би не пробачив, якби мама, сестра, я — кожного дня себе доїдали. Він би хотів, щоб ми ним пишалися”.