В тому числі — й елементарної, побутової. Недарма європейці, приїжджаючи до нас, почувають себе так, як би ми самі почувалися десь у Сомалі чи Верхній Вольті. Їхні найперші враження — це суміш подиву й остраху. «Як ви так живете?» — не можуть збагнути вони.

Все ж брудні під’їзди, неприбране сміття, схожі на танковий полігон дороги й нахабні водії на них, порозкидані  пивні пляшки й недопалки, хамуватий обслуговуючий персонал — це лише зовнішні ознаки тотального безкультур’я. Ми до нього вже звикли, можна сказати, зріднилися. Внутрішня ж його сутність схована у владних кабінетах. Тут це сповна проявляється своєю чи не найогиднішою гранню — зневагою до людини і її гідності.

Чому влада зневажає власний народ? Напевно, тому, що не відчуває особливого страху перед ним (про такі речі, як мораль і відповідальність, взагалі не варто вести мову). Пригадую, десь двадцять років тому один шанований мною відомий діяч дуже проникливо говорив про необхідність збереження і зміцнення української державності. “Головне, – казав, — зберегти нашу державу, а потім ми суворо спитаємо з наших правителів і змусимо їх дати звіт про те, як вони правили”. Статус заходу не давав можливості  запитати у шановного оратора, коли настане оте “потім” і  як саме він збирається “суворо спитати” з тих, хто згрупувався біля владного керма (а заразом – і корита) і нізащо не хоче віддалитися від нього. Сивочолий, збагачений різноплановим життєвим досвідом чоловік тоді висловив утопічну мрію, до якої ми з того часу ні на крок не наблизилися – мрію про те, що у нас колись буде зріле громадянське суспільство і що воно зможе (у невизначеному майбутньому) контролювати владу. Якимось чином в ейфорії перших років незалежності була упущена, точніше, бездарно втрачена можливість забезпечити суспільний контроль за владою, прозорістю її рішень і дій. Був шанс відновити його після кількох революцій з романтичними назвами, але… але все марно.

І ось тепер, на 29-ому році незалежності, доводиться чути: «Ми розпочали важкі, але необхідні реформи!» Шановні, а ви, бува, не запізнилися на добрих два десятки років? Що ж ви робили раніше? І що це за такий цікавий механізм спадкоємності влади, коли команда кожного наступного правителя розпочинає свою діяльність із нищівної критики «папєрєдніків» та імітації  розчищення залишених ними завалів? Простий і, здавалося б, гранично зрозумілий для нормального демократичного соціуму принцип відповідальності влади перед народом, її суворої підзвітності, а головне — реальної  можливості виборців висловити недовіру і відкликати тих, кого вони наділили владними повноваженнями і хто виявив нездатність застосувати їх належним чином, — у нашій химерній мішанині з пост-радянських залишкових явищ і відворотних реалій кланово-олігархічного капіталізму помітно пробуксовує. І чи реально сподіватися змін на краще, коли таке становище закостеніло намертво?

У цьому зв’язку пригадується маленький плакат-малюнок, розклеєний на дверях державних установ в пам’ятні дні Революції Гідності. Він застерігав потенційних хабарників, що за їхніми діями пильно стежать очі Небесної Сотні. Чи ефективним виявилося це застереження, – судіть самі. Ніби й недавно це було, а здається – минула вічність.