П’ятниця, 12 серпня 2022
• «Розумна квітка» – енергетична незалежність • У Тернополі додатково відкрили 30 сховищ та укриттів • Воєнні злочини: як їх документують на Тернопільщині? • Йосипівка заспівала — гроші для армії зібрала • Мобільна стоматологія для українських захисників • Іван та Іванна: весілля під вибухами снарядів • Залишила посаду – пішла захищати Україну • Кожен кекс — для перемоги • У Тернополі пройти імунізацію від COVID-19 можна в амбулаторіях загальної практики сімейної медицини • На Тернопільщині повідомили про підозру проросійському пропагандисту • Троє людей загинули, троє травмовані… • Хотів автомобіль з Європи, попався на “гачок” • Встановили погруддя відомому спортсмену з Тернопільщини • Заплатила шахраям 24 тисячі гривень за… свій будинок • У капличці-пантеоні на Кременеччині зібрались на молитву родини загиблих • Перевірили стан захисних споруд у будинках на вул. Братів Бойчуків у Тернополі • 6 серпня тернополян і гостей громади запрошують на ярмарки • Школяр потрапив під колеса мікроавтобуса • Не вір москалеві, як псові • Нетверезий водій Жигулів «наздогнав» мікроавтобус: травмовано двоє людей
Дмитро Кешеля: «Часто маю відчуття, що я цього не писав і не міг написати»

Опубліковано: 8 Березня о 13:49 434


Дмитро Кешеля належить до умовної генерації старих нових письменників, і сьогодні читацька Україна відкриває це ім’я заново.


Народився він 25 листопада 1951 року і нині живе у с. Клячаново Мукачівського району на Закарпатті. Вищу філологічну освіту здобув в Ужгородському державному університеті. Працював на керівних посадах у Закарпатській облтелерадіокомпанії, заслужений журналіст України, член Національної письменницької організації. Дебютував у літературі в 1978 році збіркою прози “Дерево зеленого дощу”, після чого практично відразу потрапив у немилість та опалу від тодішньої компартійної номенклатури. З певними перервами в творчості згодом з-під пера письменника вийшла ціла низка книг оповідань, повістей, романів, а також театральних п’єс та сценаріїв документальних фільмів. Його твори видавалися в Росії, Білорусі, країнах Балтії та Кавказу, перекладалися англійською, угорською, румунською, чеською та словацькою мовами. І тут несподівано для усіх Дмитро Кешеля знову гучно “вистрілив”. Торік у столичному видавничому центрі “Академія” вийшли аж три його романи — “Родаки”, “Помилуй і прости”, “Дай сили заплакати”, які стали справжнім явищем і подією в сучасній українській літературі.

З огляду на те, що кожна освічена людина має їх обов’язково прочитати, редакція “НОВОЇ…” з особливим пієтетом представляє сьогодні Дмитра Михайловича в ексклюзивному інтерв’ю відомого журналіста і літературознавця, директора ВЦ “Академія” Василя Теремка.

— За Вашим розумінням, як знайшовся в літературі Дмитро Кешеля?

— Мій шлях у літературу повний несподіванок. А все почалося зі школи. Я багато начувся про неї від хлопців, з якими пас кози, і коли настав мій час туди іти, вночі кожні півгодини схоплювався, щоб не проспати. Перший день справив дуже гарне враження: кільком одноліткам дав по вухах, ті  з відповіддю не барилися. Повернувся додому із синяком під оком і не міг нахвалитися, як то файно у школі. А наступного дня, як мене будили до школи, запручався: “Вчора вже був там!” І коли дід із бабою пояснювали, що до школи треба ходити роками щодня, скипів: “Вбивайте, але моєї ноги там не буде!” І уявіть, кожного ранку дід і баба, коли вулицею, а коли городами,  женуть впертого віслюка до школи. Я тікав звідти, бо школа відібрала від мене свободу. Дома, збагнувши, що силою мене не зломити, взялися до хитрощів: “Ти, Митрику, не будь таким. Ось вивчишся, станеш паном, тебе  возитимуть на парадній машині, а їсти будеш тільки чоколяду”. У пани я не рвався, про парадну машину не мріяв. А чоколяда… Від думки про неї помалу почав впокорюватись. Але вперто не хотів вчитися. До завершення першого класу навіть “Буквар” не осилив. Багато фруктів, винограду, вина і паліньки було віддано, щоб мене не залишили ще на рік.

А на канікулах одна подія змінила все. Мої баба Марія, коли випадала вільна хвиля, читали. Якось застав їх заплаканою: “Якщо вам так недобре від тих книг, навіщо їх читаєте?” — запитав. –  “Я, Митьку, коли читаю, ніби з Богом розмовляю: хочеться гарно жити, недобрі думки тікають. І так від цього світло, що душа з радості плаче…” Слова баби Марії так узяли мене за живе, що сам поспішив до бібліотеки. З тих пір нашу родину настигла інша стихія — я почав шалено читати…

— Передчуваю твердження про те, що книги змінили Ваше життя…

— Книги вплинули на мій світогляд, ставлення до школи, але не на поведінку. Я був вільною птахою, займався з однолітками не дуже чемними справами. І втрапив у халепу при спробі  “проревізувати”  військовий продуктовий склад. Темної листопадової ночі за мною гналися вартові і палили вслід із автоматів. Утікаючи, стрибнув у крижану воду, щоб перепливти річку. Коли опинився на березі, був весь мокрий, а до оселі —  кілометри. Я йшов навпростець через поле. Вітер дужчав, мороз міцнів, а сили гасли. Майже у відчаї я впав на коліна, підняв догори руки і пристрасно почав благати: “Діво Маріє, поможи мені! Прости, помилуй і зігрій своїм милосердям! Даю тобі чесне слово, що зміню своє життя і більше ніколи не чинитиму зла!” А потім побачив, як від однієї із зірок до мене потягнувся яскравий промінь, і відчув благодатне тепло, приплив сил. Схопився і, повторюючи благання, помчав  через холодні поля. Уранці, прокинувшись, першим свій погляд вдячно зупинив на іконі Пречистої і вголос сказав: “Дякую тобі, Спасительнице, я конче зроблю так, як говорив. А ще прошу бути моєю Матір’ю-Заступницею…”

Того дня до рук потрапила книга Джека Лондона “Мартін Іден”. Доля головного героя настільки вразила, що вирішив рішуче братися за розум.

— Коли почали писати і яким був перший твір?

— Моя перша спроба була трагікомічною. Під враженням книг хотів повідати щось незвичайне. І тут доля піднесла тему — дідові Василеві підходив день народження. Йому і вирішив подарувати поему. Майже місяць мережив сторінки про подвиги мужнього гусара діда Василя на фронтах Першої світової.  Писав так щиро, що раз у раз зривався на сльози. І ось після святкового обіду ми сіли з дідом у саду, і я почав читати. Боявся оглянутись, щоб — так здавалося — не бачити сліз безстрашного героя. Десь через годину завершив і затремтів од хвилювання, чекаючи оцінки. А дід мовчав. Я крадькома оглянувся і отетерів: він солодко спав під деревом. У мене ніби влучила блискавка, я підскочив і заверещав: “Як вам не ганьба! Я про вас поему написав, а ви спите, як борсук!” Дід встав і пригорнув до себе: “Не переживай, твої стихи дуже впечатляющі і лєчащі… Мене місяцями мучить безсонниця, а тутки почув їх й одразу заснув”. Дідові слова про снодійність моїх “стихів” надовго позбавили мене творчої сверблячки.

— Складається враження, що Вашій прозі дає енергію досвід дитинства. Воно справді було таким колоритним?

— Дитинство — мій навіки втрачений рай. У чотири роки залишився без матері, і мене взяли дід із бабою. Ми жили під славетною горою Ловачкою, що біля самого Мукачева. Там відчував себе часткою благодатного світу. А найбільше вражали розповіді дідових ровесників. Майже всі вони воювали на різних фронтах. Вечорами  розповідали про  пригоди,  дивовижних людей, природу і звірів Амазонії, Єгипту, Аргентини, Бразилії… Я тихо сидів під столом або десь у закутині, і моя уява творила з тих оповідок неймовірні світи. Вони вкарбовувалися в пам’ять і супроводжують все життя. Казки, бувальщини, притчі,  повір’я  — усе це  формувало мій світогляд. І, мабуть, тому знаходять паралелі між творами моїми і Маркеса, Борхеса, Гоголя, Гашека, Коцюбинського…

— У Ваших романах вражають злитість буденного і містичного, героїв “із життя” й “незбагненних сфер”. Які сили ведуть перо тими світами, що такими близькими й зрозумілими сприймаються вони?

— Форм життя незліченна кількість.  Я беру з нього типажі, моделі, а характери, вчинки, сюжет творю сам, проживаючи життя кожного персонажа. Навіть  вголос прочитую діалоги, домагаючись їх природності. У зв’язку з цим бували й комічні ситуації. Моя донька часто в дитинстві прослуховувала це під дверима кабінету. На запитання дружини, що вона робить, відповідала: “Слухаю, як наш тато дуріє…” .

У дитинстві вчили, що люди не помирають, а відходять в інші світи, щоб звідти допомогти нам вижити в цьому світі. Я вірив і вірю в це, бо зі мною траплялися випадки, котрі нічим іншим, як Провидінням, не пояснити. Малолітнім, ледве знаючи плавати, потрапив у річковий вир. Коли течія потягла мене в підземну нору, несподівано відчув, що якась сила почала мене виштовхувати і викинула на мілину. Ще один вражаючий випадок. Старшокласником працював на канікулах комбайнером. Поламалася жатка, і на тракторному стані почали її зварювати карбідом. Напарник, щоб мене подратувати, весь час крутився там із цигаркою. Я благав не робити цього, а він демонстративно не зважав. І тут із контори обліковець зве мене до телефону: “Якась жінка дуже хоче з тобою  поговорити”. Я взяв слухавку — ані звуку. Кричу — мовчання. Щойно  поклав слухавку, як пролунав вибух: зірвався зварювальний апарат, і мого напарника розшматувало. Через кілька днів після похорону підходить обліковець: “Митре, ти з ким говорив по телефону?”.  –  “Телефон мовчав” — відповідаю. –  “Отож бо… телефон уже два місяці не працює.  Але, присягаюсь, зі мною говорила якась жінка і кликала тебе…”

У своїх творах я  постійно балансую між видимим і невидимим світами. У романі “Родаки”  описав святого Івана, який прожив у печері гори Ловачки тисячу років, і ріку Кривуліну, де течуть зрячі води. І багато читачів просять мене показати ту печеру і ту ріку.

— Ви яскраво і дуже молодим як для прозаїка ввірвалися в літературу. Як це було?

— Доля подарувала багато людей, які підтримали мене: Павло Загребельний, Микола Жулинський, Олесь Гончар, Дмитро Герасимчук, Володимир Канівець, Олександр Сизоненко, Григорій Штонь, Іван Чендей, Роман Кудлик, Михайло Томчаній, Василь Поп… А найбільшим покровителем своїм вважаю Господа. Мою працю супроводжує щаслива незбагненність. Уявіть собі, перша книжка “Дерево зеленого дощу” на фоні тодішньої літбравади нічого не мала про провідну роль партії, перемоги радянської влади й ударників праці. Складали її оповідання про людей, які через своє незвичне бачення світу не можуть зжитися з буденщиною і несправедливістю. Реакція на неї була гострою і критичною: її рубали в газетах, сікли на всіх трибунах. Цього було досить, щоб назавжди піти пасти під Ловачку, де виростав, кози. І тут Богонько погладив мене по голові: Спілку письменників України очолив харизматичний Павло Загребельний. Один із перших його кроків — республіканський семінар молодих літераторів. Покликали туди і мене. Під час його роботи заходить письменник Борис Комар і каже: “Кешеля, тебе кличе до себе Загребельний”. З тремтячими колінами ступаю в його кабінет і перше, що бачу, — перед ним моє “Дерево зеленого дощу”. Він запитав: “Пишете і далі?” – “Та щось помалу пишу…” – “Ну, йдіть з Богом і хай вам щастить.” Уже вдома побачив телеграму з поздоровленням про прийом до Спілки. Подумав, що мене розіграли, і нікому про це не казав, доки не з’явилося офіційне повідомлення.

— І чого вчили перші досвіди в літературі?

— Після того, як дісталося на горіхи за “Дерево зеленого дощу”, усвідомив, що для митця, далекого від служби комунізму, є дві дороги — або до Сибіру, або у психлікарню. Я спробував писати так, щоб обминути їх. Але перо перестало слухатись: я втратив і натхнення, і художнє бачення, хист до слова, тому зарікся взагалі не писати. Та минуло з півроку, і мене знову почала непокоїти творчість. Зрозумів: якщо не писатиму, зіп’юся, а то й збожеволію. Вирішив писати просто для себе – це, як і молитва, має бути щоденно. Так народився роман “Прирічанські характери”.

— Судячи з усього, обійти проблеми все-таки не вдалося…

— Найсильнішого удару було нанесено по книзі “А Земля таки крутиться!” У ній був роман “Прирічанські характери”, герої  якого – мої закарпатці, наділені почуттям гумору, мудрістю і гідністю. Усім буттям вони стверджували, що жоден режим не зміг витрясти з них їхню культуру, знищити мову, розтоптати звичаї і традиції. Ледве її виставили в книгарнях, як газета “Радянська Україна” надрукувала розгромну статтю “Совісність перед життям”. А я взяв і написав саркастичного листа тодішньому головредові В. Сіробабі. Дякував за шану до моєї персони, порадів за врожаї, що намічалися на полях. І  почав розповідати — було це наприкінці травня, — скільки шкідників чатує на пшениці, овочі і фрукти. І давав поради, як боротися з довгоносиком, борошнистою росою і т.д. Писав, що поважна газета в такий час повинна саме цим займатися, а не провінційним письменником.

На лінії Київ — Ужгород наче запалав вогонь: вимагали з роботи мої досьє, характеристику. Рейвах знявся в обласній письменницькій організації. Власний кореспондент “Радянської України” отримав завдання написати викривальну статтю з відгуками й коментарями. Один із моїх колег в обмін на публікацію віршів у “Радянській Україні” згодився написати її. Інші, які перед тим хвалили книгу, раптом “побачили” в ній шкідливість. Бувало, що, побачивши мене на дорозі, переходили на протилежний бік. Сторожів режиму бентежила уже сама назва книги “А Земля таки крутиться!” Мовляв, ми боремося за чистоту літератури, а він… Тим часом почалася перебудова, за мене заступилися авторитетні  письменники, громадські діячі.

— Ви дружили із Іваном Миколайчуком — то була дружба горян чи щось інше тримало її?

— Миколайчук після кінофільму “Вавилон ХХ ” шукав матеріал для майбутньої картини і натрапив на оту рецензію про мій роман. А тоді ідеологічна обструкція була першим симптомом неординарності твору. “Прирічанські характери” зацікавили його, і він з Лесем Сердюком прилетів до Ужгорода. Я стояв у гурті, Миколайчук відразу підійшов до мене і привітався. Як з’ясувалося, до цього він жодного разу не бачив ні мене, ні моєї фотографії – впізнав чуттям. Мені запропонували зняти за мотивами роману фільм, де Миколайчук мав бути режисером. З кіностудією імені Довженка уклали угоду, я навіть отримав аванс. Але Іван несподівано захворів. Ми підтримували зв’язок до останніх його днів…

— Останніми роками книги з Вашим прізвищем не надто фігурували в  книгарнях. Чому так?

— Був час, коли мої книги виходили великими накладами.  Але це було давно. Кожен письменник, звичайно, хоче, щоб його читали, та я не йду за комерційними смаками. Не зможу розміняти себе, бо, як сказав, здається, Жан Кокто, хтось постійно дивиться з-за плеча, коли ти пишеш: мати, вчитель, Шекспір, Бог!

— Хто тепер Дмитро Кешеля — як живе,  що пише?

— Кажуть, до одних старість приходить із сивиною і мудрістю, а до інших — із півлітрою. Сивина скроні давно вкрила, на мудрість все ще чекаю, а з півлітрою не по дорозі. Надмірно щасливий, бо через півстоліття знову живу по сусідству з Ловачкою. Праця на землі, в саду, на винограднику дає  такі самі відчуття, як і вдало написаний твір. Я генетичний землероб – мотика й коса доповнюють і навіть полегшують  перо.

— Які п’ять романів Дмитра Кешелі самі прочитали б?

— “Помилуй і прости”, “Дай сили заплакати”, “Родаки”, “Блудний син повертається”, “Прирічанські характери”. Вони, думаю, надиктовані мені з неба. Перечитуючи їх, маю відчуття, що я цього не писав і ніколи не міг написати.


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , ,

Нещодавно опубліковане

У Тернополі встановили першу в Україні інноваційну сонячну енергетичну систему SmartFlower...


Рубрика: , , , Опубліковано: о 10:00


Триває інспекція облаштування укриттів у багатоквартирних будинках...


Рубрика: , , , Опубліковано: о 9:32


Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, вбивства росіянами українців, полон, катування, сексуальне насильство, примусова депортація, грабування і знищення майна — ці та інші правопорушення в умовах нинішньої війни належать до воєнних злочинів...


Автор: Рубрика: , , , Опубліковано: о 9:09


6 серпня у селі Йосипівка Великоберезовицької громади провели благодійний концерт та ярмарок на підтримку українських захисників...


Рубрика: , , Опубліковано: о 9:00


Тернопіль продовжує активно підтримувати внутрішньо переміщених осіб та допомагати військовослужбовцям Збройних сил України...


Рубрика: , , Опубліковано: о 8:00



Теми дня
11 Серпня
10 Серпня
7 Серпня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео