Понеділок, 28 вересня 2020
• Різьблені ікони, кований каркас: у церкві в Зборові – унікальний іконостас! • Встановлена система відеоспостереження у Тернополі може розпізнавати обличчя та номерні знаки автомобілів • У Тернополі організовують Х- Бібліофест «Бібліотек@: час змін – час дій!» • Церковний хор «Глорія» у Тернополі відзначив 25-річчя • Новий спортивний майданчик відкрили на території тернопільської спеціалізованої школи №7 • Спогади про справжню людину • «Червоні дороги»: в Україні вперше зазвучала пісня про ДТП • Завершено перший етап облаштування нового надземного пішохідного переходу • Остання мандрівка Карпатами… • Від важкої недуги померла директорка Рекшинського НВК Оксана Заяць • Урядовці «кришують» контрабанду ліків від COVID-19, а натомість звинувачують місцеве самоврядування у збільшенні хворих • Західноукраїнський національний університет об’єднав науковців світу під час Другого Міжнародного Тижня! • Віктор Овчарук: «Упродовж усієї каденції обласна рада активно працювала, щоб зробити медичні послуги якіснішими та доступнішими» • Від нас пішла Легенда… • Вбили завучку Тернопільської ЗОШ №11… • Президент побував у новому дитячому садочку в Білій • Володимир Зеленський на Тернопіллі: відкрив «Водну арену», тестував ремонти доріг і взяв участь у представленні Стратегії розвитку • Які роботи завершили у Парку Національного відродження • На бульварі Д. Галицького тривають роботи з облаштування бювету • 3000 закоханих пар скористалися у Тернополі сервісом «Шлюб за добу»
Ігор Біскуп: «Я був відданий «Ниві». Свого часу кликали навіть до вищої ліги Союзу, але уболівальники в Тернополі мене поважали, і я їх не кинув»

Автор: Опубліковано: 12 Серпня о 14:46 2211


11 серпня легенді тернопільської «Ниви» виповнилося 60 років! .


Кажуть, що дитячі спогади найяскравіші і зберігаються в пам’яті на десятиліття. Саме таким спогадом для мене є домашні матчі тернопільської «Ниви» наприкінці 1980-их — завжди на переповненому стадіоні, завжди видовищні і безкомпромісні. А які гравці тоді представляли Тернопіль! Петро Прядун, Ігор Яворський, Володимир Венгринович, Роман Мацюпа, Ігор Цисельський, Віталій Рудницький… Всіх і не згадаєш. Та одну особистість у цьому списку таки варто виділити. Мова про Ігоря Біскупа, який прийшов до «Ниви» у зовсім юному віці, а завершив грати за неї вже за 40. А потім тричі повертався до рідної команди вже як тренер — у дуже важкі часи в історії клубу завжди приходив йому на допомогу. Таких людей називають совістю команди, її символом, це безцінне надбання і клубу, і міста, яке вони представляють.

11 серпня Ігорю Біскупу виповнилося 60 років, тож журналісти «НОВОЇ…» завітали до нього в Байківці з вітаннями і за порцією зіркових спогадів, адже пам’ятає ця людина чимало. Причому Ігор Іванович сам був учасником багатьох історичних епізодів в історії тернопільського футболу. Він провів у складі «Ниви» понад 500 поєдинків на різних рівнях, є рекордсменом команди і за кількістю матчів у чемпіонаті СРСР, і за кількістю ігор у чемпіонаті України, і, звісно, сумарно. Це просто унікальні досягнення.

Будинок свій Ігор Іванович почав зводити ще у 1990-их, як сам каже, «за Буряка», маючи на початках лише 1000 доларів. Довго вагався, але переконала розпочинати будівництво сестра. Тепер дуже задоволений, що тоді пристав на її пропозицію. Каже, що все варто робити вчасно — одружуватися, народжувати дітей, будуватися — щоб потім не шкодувати за втраченими можливостями.

Нині будинок Ігоря Біскупа також став частинкою історії, адже, наприклад, величні ялинки тут помагали садити ще Ігор Сушко і Валентин Грегуль. І ось ми сидимо в затишній альтанці поруч із зеленим садком, смакуємо щойно зірваними абрикосами і грушами, поруч лащиться пес Бровко, а думками переносимося в ті справді зіркові футбольні часи…

— Ігорю Івановичу, ви також вважаєте склад «Ниви» зразка кінця 1980-их і початку 1990-их найзірковішим за всю історію?

— Безумовно. Навіть гадаю, що тренеру Віталію Павловичу Полянському, царство йому небесне, багато в чому пощастило, адже він прийшов до «Ниви» на вже готовий колектив — всі знали як і що робити, потрібно було лише трішки тактично направити. А найголовніше — усі були, як то кажуть, у розквіті сил, на піку футбольної кар’єри.
Та й чемпіонат тоді був дуже сильним і з високою конкуренцією. Голови обкомів за честь області тоді змагалися не гірше за теперішніх олігархів — команди були забезпечені всім необхідним, проводили тренувальні збори, отож, на полі билися на межі можливостей.

— У ті часи «Нива» зіграла багато знакових матчів, але я б відзначив гру 1/16 фіналу кубка проти команди вищої радянської ліги єреванського «Арарата» восени 1991-го. Тоді наша команда переграла суперника за всіма статтями, а ваш гол ударом зльоту досі перед очима. Пам’ятаєте ту гру?

— Звісно, таке не забувається. Ми першими пропустили, були певні побоювання, що «Арарат» переграє нас на класі. Однак невдовзі мені вдалося зрівняти рахунок і переповнені трибуни просто погнали нас вперед. Ми грали на куражі, вірмени навіть м’яч відібрати не могли. Отож, Ігор Яворський забив ще два голи і ми впевнено виграли — 3:1.
(Нагадаємо, що на той момент тернопільська «Нива» грала в другій лізі чемпіонату СРСР, а «Арарат» вважався грозою авторитетів у вищій. «Арарат», а особливо це стосується матчів у Єревані, міг відібрати очки в будь-якого суперника — чи перед ним московський гранд, чи український чемпіон. У чемпіонаті СРСР’1991 «Арарат» посів високе сьоме місце (випередивши, наприклад, наші «Дніпро», «Шахтар» і «Металіст», а також московський «Локомотив»). Цей екскурс в історію ми зробили для того, щоб продемонструвати наскільки сильний суперник приїхав тоді до Тернополя. Приїхав і був побитий за всіма статтями, — ред.).

— На виїзд «Нива» тоді не поїхала, чемпіонат СРСР стрімко розвалювався. Відмовився від ігор й «Арарат», а через відмову «Ниви» «Памір» із Душанбе без матчів пройшов тоді аж до півфіналу кубка…

— Так, на жаль, ми не поїхали. Хоча Закавказзя тоді являло собою фактично одну велику гарячу точку. Грати там матчі було вже небезпечно, і ми зіткнулися з таким уже в турнірі нашої другої ліги.

— Якщо ми вже підійшли до пікових моментів у вашій кар’єрі, то з чого починали в рідних Монастириськах?

— Я захопився футболом завдяки старшим братам. Степан і Любомир значно старші від мене і грали на досить високому рівні, тож я з дитинства, можна сказати, «варився» у футбольній кухні. Багато в чому мені пощастило, що наприкінці 1970-их у Монастириськах була сильна команда «Будівельник». Спочатку я грав за її дубль на першість області, а пізніше, у 16-17-річному віці, дебютував і у дорослій команді. У матчі з Бережанами гравець на моїй позиції отримав травму, я вийшов на заміну, забив гол, заробив пенальті і так потрапив до основного складу. Гадаю, що завдяки тому, що в мене тоді повірили, я так рано отримав гарт дорослого футболу і вдалося так швидко прогресувати. Тим більше, що у 1977-ому «Будівельник» почав грати на першість колективів фізкультури.

Пізніше я потрапив до складу збірної України на першість Союзу серед «Трудових резервів». Для того, щоб потрапити до тої команди, на спеціальних зборах у Львові довелося виграти чималу конкуренцію. Та чемпіонат серед 15-ти союзних республік відбувався у Ташкенті, і переліт літаком так далеко сам по собі був для мене, сільського хлопця, чималою мотивацією. На тій першості, до речі, ми посіли п’яте місце. Склад тієї збірної, до речі, став визначальним для новоствореної підгаєцької «Ниви», адже мені вдалося перетягти до тієї команди кількох партнерів по «Трудових резервах». А Ігор Яворський, Роман Мацюпа, Петро Дідик та інші пізніше стали гордістю нашого футболу.

Трибуни на матчах «Ниви» завжди були переповнені.

— Кістяк новоствореної «Ниви» склали молоді хлопці, але команда практично відразу заграла. У чому секрет такого успіху?

— Гадаю, в тому, що в молодь повірили, плюс нам були створені дуже гарні умови для розвитку. В команди були своя їдальня, сауна, готель, тренувальне поле поблизу. У ті часи таким міг похвалитися не кожен колектив. Нам також виплачували преміальні — по 40 рублів за перемогу. І це в часи, коли мій батько отримував 70 рублів зарплати у місяць.
Популярність команди стрімко росла, а тому вважаю, що переведення «Ниви» з Підгайців спочатку до Бережан, а потім і до Тернополя цілком виправданими кроками. Пам’ятаю, який ажіотаж зчинився в обласному центрі, коли ми восени 1984-го перейшли грати на новозбудований міський стадіон.
Кістяк команди у нас був надзвичайно зіграний, всі рвалися до бою, боролися на кожному клаптику поля. А це не може не подобатися глядачам, отож, стадіон заповнювався на кожну гру.

— Професійного футболу тоді в Союзі, як і багатьох інших речей, не було. Футболісти вважалися аматорами, їх мусили влаштовувати, так би мовити, на цивільну роботу. Ви де працювали?

— Справді, нас де могли, там «приписували». Якийсь час я «працював» на Бережанському склозаводі, десь підлаштовували в Тернополі. Хлопці, знаю, «працювали» в колгоспах області. Тепер, до речі, маю замороку через це з призначенням пенсії. Наш статус в СРСР просто приховували, хоча ми працювали, як і всі інші люди, але тоді в Союзі багато що приховували.

— Одним з радянських футбольних ноу-хау був заїзд на базу перед грою. Чим там займалися?

— О, ті заїзди були дуже марудними. Нас, як правило, завозили за три дні до гри. Ну, чим там було зайнятися?! Грали в більярд, настільний теніс, карти, кому що подобалося. Ну, й тренувалися. Хоча безпосередньо перед іграми нас не навантажували, а ось на передсезонних зборах ми «пахали» дуже важко. Це був, напевно, найважчий період кожного сезону. Хоча умови для підготовки створювали ідеальні.

Найбільш вікова команда вищої ліги.

— А де тоді відбувалися передсезонні збори «Ниви»?

— Перший збір — вдома, на другий виїжджали в Крим, до Ялти. Далі готувалися в Закарпатті, а на четвертий їхали до Болгарії. Там нас завжди радо приймали у місті-побратимі Тернополя Слівені. Команда з того міста виступала навіть у вищій лізі Болгарії, і часто ми грали товариські матчі, де протидіяти доводилося навіть зіркам болгарського футболу. Один з наших суперників — Йордан Лечков — справжній герой чемпіонату світу’1994, де він у парі з іншою болгарською зіркою, Христо Стоїчковим, привів болгар до третього місця на планеті. І проти Лечкова неодноразово випадало грати саме мені…
(Йордан Лечков грав у «Слівені» протягом 1984-1991 рр. Потім виступав за місцевий ЦСКА, а також за «Гамбург», «Марсель» та «Бешикташ», — ред.).

— У 1990-ому в другій лізі були створені буферні зони. Це підсилило чемпіонат?

— Так, керівництво союзної федерації можна було зрозуміти, вони хотіли здійснити нездійсненне — об’єднати таким чином Союз, який уже тріщав по швах. З футбольної точки зору ті буферні зони дуже підсилили чемпіонат — в одній лізі зійшлися лідери Прибалтики, Білорусі, Молдови, найсильніші команди другої ліги з України та Росії. До Тернополя, наприклад, приїжджала потужна ризька «Даугава», інші сильні колективи. Та, на жаль, двічі виграти одну з двох путівок до першої ліги нам завадила політика, «Нива» посідала четверте місце, команді бракувало буквально одного-двох очків.

— «Нива» не виїжджала до кавказьких міст, наприклад, до Гянжі і Агдама, де на той час уже велися бойові дії. Це був виправданий крок?

— Абсолютно виправданий. Хоча було дуже прикро, адже ми були сильніші від цих команд, вдома вигравали 6:0 і точно здобули б очки в тих поєдинках. З іншого боку, запам’ятався виїзд до Нальчика. Нас тоді запевнили, що на стадіоні буде повна безпека, але було, м’яко кажучи, не так. Ми прилетіли вертольотами прямо на територію стадіону, вже зі старту гри відчувалося, що судді, як то кажуть, «заряджені» господарями. Однак Віталій Рудницький дальнім ударом у «дев’ятку» відкрив рахунок. Судді відразу дали «точку» в наші ворота, але ще до завершення першого тайму Ігор Покидько дальнім ударом забив другий гол. На арбітрів шкода було дивитися, але вони нічого не могли вдіяти — як скасувати гол після дальнього удару? В перерві господарі нам ввічливо, але недвозначно натякнули, що більше голів забивати не варто, бо на стадіоні перебувають озброєні люди. У підсумку місцева команда таки нас дотиснула — 3:2, а керівництво команди зробило висновки щодо таких виїздів.

— Розвал Союзу розділив вашу футбольну кар’єру на дві майже рівні частини. І на цьому зламі ви навіть йшли з «Ниви», щоправда, лише на пів року. Чому?

— То був дуже принциповий момент, але тепер я не хотів би згадувати ті події. Відзначу лише, що був дуже відданий «Ниві». Свого часу кликали навіть до вищої ліги Союзу, в «Дніпро», але уболівальники в Тернополі мене поважали, і я їх не кинув. А незабаром ми впевнено обігрували те «Дніпро», і я зовсім не пошкодував, що не пішов до нього.
Кликали мене і до «Чорноморця», міг опинитися я навіть і у київському «Динамо». Але там відіграв роль людський фактор у селекційному штабі киян, мій перехід не відбувся, а на те місце взяли Олега Лужного.

— З середини 1980-их і до кінця 1990-их «Нива» дуже сильно грала саме в Тернополі. Вам настільки допомагали рідні стіни?

— Так, навіть Мирон Маркевич говорив, що дуже не любить грати у Тернополі, адже «там без шансів». Він неодноразово приїжджав до нашого міста і з луцькою командою, і з криворізькою, отож, випробував нашу силу на власній шкурі (усміхається, — авт.).

— У 1995-ому і 1997-ому «Нива» двічі вдома перегравала київське «Динамо»…

— Так, а «Динамо» тоді двічі здолало «Барселону» із загальним рахунком 7:0. Тоді у киян була дуже сильна команда, але й ми демонстрували злагоджену і непоступливу гру. Діяли дуже дисципліновано, отож здобули перемогу. Та я б відзначив ще один матч з київським «Динамо». То була товариська гра наприкінці 1980-их, а кияни тоді були володарями Кубка кубків та «основою» збірної СРСР на Мундіалі’1986. У складі «Динамо» виблискували Сергій Балтача, Ігор Бєланов, інші зірки. І ось ми обіграли їх 2:0. Хоч то був і товариський матч, але програвати команді другої ліги «динамівці», звісно, не хотіли. Стадіон, пам’ятаю, тоді був набитий вщерть, аж лавки тріщали…

— У середині 1990-их «Нива» була дуже віковою командою, проте, як то кажуть, марку тримала. Пригадується ваша зв’язка з Ігорем Яворським, адже чимало голів Ігор Петрович забив з ваших передач. Коли команду тренував ваш давній партнер по команді було легше чи важче?

— Та я за своєю натурою такий, що намагався допомогти тренеру, ніколи не йшов на жодні конфронтації, хто б не тренував команду. З Ігорем Яворським ми разом грали два десятки років, звісно, що розуміли один одного, як то кажуть, з пів погляду. Та мені навіть дивитися не потрібно було, я точно знав, де Ігор перебуває на полі.
Кілька так званих домашніх заготовок у мене було і з братами Капанадзе. Так, наприклад, якщо хтось з братів рушав до мене, то я вже знав, що передачу потрібно віддавати йому за голову. Капанадзе швидко розверталися і вбігали у звільнену зону, а захисникові дуже важко вдало відреагувати в такій ситуації. Отож, виникало чимало гострих моментів. Кілька «фішок» у нас було і на вкиданні аутів. Я гадаю, що професійна команда має ретельно тренувати і відпрацьовувати такі комбінації на тренуваннях, вони часто приносять успіх.

Прощальний матч у 2000 році.

 

— Як ваш сусід по будинку часто спостерігав, як уже в середині січня ви розпочинали підготовку до нового сезону тренувальним кросом. Причому, як то кажуть, і у сніг, і в мороз. А одного разу був присутнім на стадіоні, коли ви під час підготовчого збору, в віці під 40, виграли у всіх партнерів напевно найважчу для футболістів вправу — тест Купера. Звідки такий гарт організму? Режимили?

— Не без того, звичайно. Я майже не палив, намагався позбутися й інших шкідливих звичок. Якщо хочеш довго грати у футбол, то мусиш й від чогось відмовлятися.
Поки я був у «Ниві», змінилося 3-4 покоління. Пригадую, у 20 років 30-річні футболісти здавалися дуже старшими, ми їх надзвичайно поважали. А коли завершував кар’єру в 40 років, то деякі партнери по команді були молодшими на 22 роки і більше. Ось, наприклад, мій син Андрій молодший на 22 роки, а в команді були ж молодші й від нього. Той же Олександр Ждаха…

З дружиною Надією разом уже майже 40 років.

 

— Окрім сина Андрія, ви з дружиною виховали ще й доньку Ірину. А як створили таку чудову сім’ю?

— З дружиною Надією познайомився на дискотеці в Підгаєцькому будинку культури. До речі, я не єдиний гравець «Ниви», який там знайшов «другу половинку». У Підгайцях футболістів дуже поважали, а на дискотеку пропускали безкоштовно (сміється, — авт.). Діти подарували нам з дружиною онука Матвія й онучку Єву. З донькою і її сім’єю живемо разом у нашому будинку.

— Чи не шкодуєте нині, що пов’язали своє життя з футболом?

— Ну, мої роки назавжди зі мною. Шкодую, можливо, що не зміг реалізуватися на тренерській ниві, адже кілька разів очолював «Ниву». Десь чогось мені не вистачило, десь підопічні не демонстрували прагнення реалізуватися, хоча такі можливості були. Але від долі не втечеш, і добре так, як є.
Нині разом з Ігорем Яворським тренуємо діточок у Байковецькій ОТГ. Взяли по кілька сіл і створили там дитячі групи, як то кажуть, від шести до шістнадцяти. Я дуже задоволений цією роботою, та й дітей бодай трішки відриваємо від гаджетів. Чи шкодую, що пов’язав життя з футболом? Звісно, що ні! Я завжди займався улюбленою справою. А якщо за це ще й гроші платили, то це ж чудово! Чи не так?! (усміхається, — авт.).

 


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Сучасна система відеоспостереження, яку встановлено у Тернополі, може розпізнавати обличчя та  номерні знаки, вид, марку, колір транспортного засобу...


Опубліковано: о 16:46


З 28 по 30 вересня у Тернополі проходитиме десятий щорічний бібліотечний фестиваль «Бібліофест: «Бібліотек@: час змін - час дій!». Захід проходитиме не лише на локаціях міста, а й у форматі онлайн...


Опубліковано: о 10:36


Аматорський колектив парафіяльного хору «Глорія» при українській греко-католицькій церкві Святого апостола Петра відсвяткував 25 річницю від дня створення...


Опубліковано: о 15:43


Завершилася реалізації проєкту з облаштування ігрового дитячого спортивно-гімнастичного комплексу «Наше майбутнє» на території спеціалізованої школи №7 з поглибленим вивченням іноземних мов...


Опубліковано: о 10:39



Теми дня
28 Вересня
27 Вересня
26 Вересня
25 Вересня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео