Середа, 19 грудня 2018
• До дня Святого Миколая подарунки від Держпродспоживслужби • Чому ми не любимо владу, або Про причини, чому ми виплескуємо агресію і невдоволення проти тих, хто «потрапить під руку» • Наставники у торгівлі – хто вони? • Мерія Тернополя продовжує боротися з незаконними забудовами • Паралельна ВІР-туальність • Заробітчанство: що і де шукає риба? • Більшість тернополян обрали електронний квиток • До Тернополя їдуть сучасні великі автобуси! • Новий рік без олів’є? Вибір є! • Колеги-нардепи підготували багато неприємних запитань до Юлії Тимошенко • Віктор Ющенко закликав українців об’єднатися • Невдала помста рейдерів-«радикалів» Яциковських • Які ще дурні можуть голосувати сьогодні за афериста Ляшка?! • Все буде кіно: Тернопіль втретє накриє «КіноХвилею» • В «Укрпошті» діє резиденція новорічного чарівника • Як Петро Порошенко зміцнив позиції української мови на радіо, ТБ, в кіно і освіті • Майже 350 мільйонів гривень залучили громади Тернопілля на реалізацію інфраструктурних проектів • «Йде Різдво» –жива автентика від Ірини Музики • Поджазували на славу! • На Тернопільщині створили громадську організацію Спілка воїнів та волонтерів АТО
Народний артист Ігор Сачко: «У будь-якій іншій професії, крім акторства, мені було б нудно…»

Автор: Опубліковано: 11 Жовтня о 16:00 35


Усе було у квітах, в гримерну не поміщалися. Ми ще такого фурору, такої уваги до себе не бачили, давно не пам’ятаємо такого шаленства у придбанні квитків.


У гримерці Ігоря Сачка повсюди квіти. Багато букетів — один більший та розкішніший за інший. «Та це ми вже позабирали більшу частину, — каже Ігор Павлович, — бачили б ви, що тут після бенефісу творилося… Усе було у квітах, в гримерну не поміщалися. Ми ще такого фурору, такої уваги до себе не бачили, давно не пам’ятаємо такого шаленства у придбанні квитків… Друзі нам жартома кажуть: треба бенефіс повторити «на біс»… На музичній комедії «Як наші діди парубкували», якою ми з дружиною Оксаною відсвяткували наш бенефіс, не те, що яблуку, — голці ніде впасти було! Багато людей поприїжджали з різних районів, були і з інших областей, і що для нас найзворушливіше — прилетіла одна сім’я аж з Канади! Ледве знайшли квитки, бо усі були розкуплені, і таки прийшли на бенефіс. Коли вони вийшли на сцену, щоб мене привітати, я очам своїм не повірив!..» У середу, 3 жовтня, народний артист України Ігор Сачко відсвяткував 60-річчя. Відсвяткував по-театральному, на сцені, бо як же інакше?.. Навіть коли перепрошую, що запросила його на інтерв’ю у єдиний вихідний (у театралів це — понеділок), заперечує: «Та ви що, артисти не мають вихідних. Вони на вихідних хіба що мучаться… Ну, чим я можу зайнятися у вихідний — хіба що риболовлею, а для неї зараз уже захолодно. Тому, як манни з неба, чекаю репетиції чи вечірньої вистави. І коли все вдається — я найщасливіша людина в світі!»

— Ліна Костенко писала, що «митцю не треба нагород, його судьба нагородила…» А для вас, віднедавна народного артиста, визнання — і публіки, і влади — важливе?

— Дуже важливе. Хоча кожен, звичайно, це по-різному трактує. І кожен визначає свою міру нагороди у міру того, як живе чи як позиціонує себе в житті. Проте як немає солдата, який не мріє стати генералом, так нема і артиста, який би не хотів стати заслуженим чи народним… Нема такого! А якщо хтось і скаже по-іншому — то лукавить… І меседжі на кшталт, мовляв, давайте скасуємо усі звання, — це чистої води популізм. На жаль, буває й так, що деякі актори не мають звання не тому, що цього не заслуговують, а тому, що у не дуже добрих стосунках або з дирекцією театру, або ж їх недолюблює влада: через їхню позицію чи характер, чи навіть гострий язик… (Сміється, — авт.). За митцями мала б «тягти» і підтримувати їх — і морально, і матеріально — спеціальна акторська гільдія. Бо такими беззахисними, як нині, актори ще не були. Коли переживають, чи їм підпишуть контракт, чи ні, коли їм щоразу врізають зарплатню…

— У тернопільському театрі ви уже…

— …тридцять вісім років. Прийшов сюди молодим романтичним випускником Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Мене «сватали» до Херсонського театру імені Куліша, радили пройти прослуховування в Київському театрі оперети, згодом, навіть коли уже працював тут, хотіли переманити до Ужгорода, проте я залишився вірним тернопільському театру. І як би не складалися обставини, ніколи про це не пошкодував…  А ще навіть нині, у 60,  відчуваю себе парубком, наче тим самим, яким прийшов сюди у 1980-ому.

За ці роки зіграв у нашому театрі більше семи десятків ролей. Навмисне їх не рахую точно, бо ж, як на мене, робота в театрі не обмежується простим переліченням зіграних ролей. Можна зіграти сто п’ятдесят ролей, і ніяких. А можна зіграти дві три-ролі, і вони стануть знаковими, навіть якщо вони при цьому не головні. Можна навіть вийти на сцену з реплікою «Кушать подано», і зіграти-обіграти це ТАК, що тебе назавжди запам’ятають… Наприклад, у мене була роль кухаря у «Циганському бароні», там узагалі 17 слів, а її глядачі любили, і підтримували мене на сцені так, що я просто був на сьомому небі від щастя… Кажуть, кожен комік мріє зіграти Гамлета, і навпаки.   Гамлета мені вже не зіграти, хіба що Тінь батька Гамлета — бо з мене вели-и-ка тінь буде… (Сміється,  — авт.). Хоча Гамлета я якраз і не хочу зіграти. Але пам’ятаю, яке величезне враження свого часу справила на мене вистава «Річард III»,
і розумію, що є ще ролі, які мене манять…  От Річарда — не знаю, чи хтось бачить мене у такій ролі, — я б охоче зіграв. А ще свого часу дуже хотів зіграти Кармелюка, але, на жаль, не було відповідної драматургії…

Я ніколи не ганявся за ролями, не диктував умови режисерам, бо мене так вчив мій незабутній Вчитель — Леонід Артемович Олійник… Він казав,  що в театрі треба з хвилюванням підійти до дошки оголошень та наказів і прочитати розподіл ролей, а після того працювати над своєю роллю. А коли наперед працювати над роллю, «вигризати» її, «вищипувати», як коза траву, то це дуже невдячна справа і ду-у-уже помітно. Є багато акторів по різних театрах, які грають щодень на сцені, і їх ніхто не знає. Бо актор — не просто людина, котра напам’ять декламує текст…

— А фраза «Якби не актором, то став би…» у вашому випадку має якесь продовження?

— Якщо й має, то таке: «Якби я не став актором, то був би… артистом!» (Сміється, — авт.) Я говоритиму чесно: мені 3 жовтня виповнилося 60 років. Мені багато різних професій подобається: може, міг би бути розвідником чи оперативним працівником якоїсь спецслужби, а може, бізнесменом… Але, правду кажучи, мені у будь-якій іншій професії, крім акторства, було б нудно. Скажу більше: були такі періоди, коли я з різних причин не мав ролей у театрі, то підробляв, продаючи то яблука-гречку, то цукор, то висівки чи борошно — щоправда, у великих, оптових партіях…  То коли люди, з якими працював, мене впізнавали, дивувалися: «Як, ви, така людина — заслужений артист, і мусите торгувати, аби вижити?..» Коли кожен другий почав мене впізнавати, я покинув цю справу… Тому, думаю, міг би успішно багато чим займатися, проте навряд чи в чомусь би по-справжньому себе знайшов. Хіба ще, може, режисура —  у мене є відповідний досвід, я свого часу поставив роботу «Серце Луїджі», але режисура — це зовсім інша «пара мештів»…

Я ж, знаєте, до театрального інституту вступив тільки за другою спробою. Усі іспити склав на «добре» і «відмінно», а от на творі «зрізався», отримав три… І це при тому, що сусід по парті, котрий у мене  списував, пройшов… Мені було дуже образливо: думав, уже «зав’яжу» з навчанням в інституті. Пішов працювати на фабрику пластмасових виробів, потім підробляв  у будинку культури, більярдом займався, та чим тільки не займався… Перший запис у моїй трудовій книжці —  «машиніст сцени». Я ще тоді жартував: «Хай машиніст, але уже біля сцени…» А тоді, аби довести усім, і найперше — собі, що таки можу, вступив до інституту. Тішуся, що мав підтримку від батьків: тато сам мене завів у будинок культури, але записав у ансамбль народного танцю. Я три роки танцював, а потім мене запросили у народний театр. Донині пам’ятаю свою першу роль —  Солдат у виставі «Білосніжка і семеро гномів». І все, пропав чоловік, затягнув мене театр… (Сміється, — авт.).  Жарти-жартами, але театр таки справді затягує. Це може підтвердити і моя дружина, актриса Оксана Шимків-Сачко. Вона свого часу хотіла навчатися на вокальному відділенні у Тернопільському педуніверситеті, але запізнилася із подачею документів, і застала набір на акторський курс народного артиста В’ячеслава Хім’яка. Там була дуже потужна плеяда акторів, і її захопив-закрутив театральний вир… Хоча навіть нині вона все ще зітхає: «Ех, може, треба було, аби я співала…». А я їй на це: «От ти граєш ролі, зі мною говориш-репетируєш, а так би ти мені співала — що б змінилося?..» (Сміється, — авт.)

— Чи не затісно двом акторам бути разом і на театральній, і на домашній кухні? Ви навіть гримерку разом ділите…

— Це нас ще світлої пам’яті Михайло Якубович Форгель в одну гримерку «поселив». Ще до того, як ми одружилися, він побачив, що між нами спалахнула іскра, і сказав: «Хай Оксана буде разом з Ігорем в гримерці». Хочу сказати, що ми уже 22 роки разом, а мені досі не нудно. І Оксані також зі мною не нудно. Наші знайомі жартують: «Ви ж весь час разом, ну коли ви вже дасте один одному відпочити?» І навіть коли ми на морі, і я йду десь на півдня на риболовлю чи покататися на човні, то, повертаючись додому, відчуваю, що вже так ску-у-чив… Таке враження, ніби з навколосвітньої подорожі повернувся (Сміється, — авт.). Оксана — дуже добра, професійна артистка, вона віддала сцені уже 20 років. Я дуже тішуся, коли  нам випадає разом грати в одній виставі, як це було у «Як наші діди парубкували»…  

  — Ваша донечка не могла не перейняти від тата і мами творчі гени…

— Бачите ось це велике крісло? На цьому свого часу ще Мирослав Коцюлим колись сидів, коли Ромула Великого грав…  На ньому кріслі наша Надійка ще немовлятком спала. Вона з самого малку з нами в театрі. Усі «театральні» діти змалку в театрі, і Надійка наша також. Актори дітей одні одним бавлять, і нам теж усі допомагали — бо ж не маємо тут ні дідусів, ні бабусь, і в садочок малеча не ходила… Тому донечка росла фактично за лаштунками і театральне «щеплення» отримала значно раніше, ніж ми з Оксаною. Нині Надійці 14, вона навчається в дев’ятому класі і хоче співати, мріє про консерваторію у Відні… Торік вона зайняла перше місце на міжнародному конкурсі у номінації «академічний вокал». Естрадні пісні їй також добре вдаються,  але «горить» доня саме академічним вокалом. У неї є характер, творча впертість. Вона росла у творчій атмосфері, з дитинства спілкуючись з акторами та співаками. Обожнювала Скрябіна — Андрія Кузьменка, з яким ми товаришували… Він, приїжджаючи сюди, мене питав-«підколював»: «Ігор, ну ти мені скажи, ти коли на сцені, у тебе є суфлер?» Кажу: «А в тебе є суфлер?».  Андрій — «Ну ти що, це ж пісня!». А я йому: «А ти що, це ж роль…». (Сміється, — авт.)  А ще ми близько дружили із нині, на жаль, покійним Богданом Сильвестровичем Ступкою. Це була дуже християнська, Божа людина, найталановитіша, найкреативніша… Не хочу тим хизуватися, але коли він уже хворів і не дуже міг та хотів спілкуватися з людьми, то до Тернополя заїжджав, і ми все одно зустрічалися, розмовляли… Донечка знає багатьох українських співаків та артистів, і саме їхня творчість формує її смаки та пріоритети. А ще вона фантастично працьовита! Навіть нещодавно, коли ми далеко за північ прийшли додому з  бенефісу, Надійка ще годину по тому… співала! Нині часто навідується у театр: у нас вдома немає піаніно (ми і так всі голосно розмовляємо, особливо я, а ще як додасться піаніно — бідні наші сусіди!), тому вона приходить сюди, аби пограти на інструменті…

Нещодавно її запросили виступити на першому дзвонику у школі-садку №7. Я їй кажу: «Бач, Надю: не мене, не маму запросили, а тебе…», а вона так проникливо заспівала «Ой верше, мій верше», що в мене аж сльози виступили.

— Актори у реальному житті — також, як на сцені?

— Краще, коли ні. Хоча один з «побічних ефектів» нашої професії  — це надмірна емоційність, коли усе гіперболізовано. Актори як люблять — то так, як Ромео і Джульєтта, як ненавидять — то як Отелло, як плетуть інтриги — то як Яго… Я можу в житті, наприклад, трохи театральщиною «вжарити», але я ніколи не граю, як артист, хіба що «по приколу». Наприклад, купив собі недавно гарне видання  «Гетьмани України» —  знаєте, де купив? У Києві… у Верховній Раді! Парадокс у тому, що ці книги там уп’ятеро дешевші, ніж у книгарні. Зайшов до Верховної Ради і  так «виразно» привітався з охороною, що вони мене відразу ж чемненько пропустили… Коли мене побачив знайомий, наш тернопільський нардеп, перепитав: «А ти що тут робиш?». Кажу: «Та от, зайшов книжки купити». — «А що, маєш перепустку?» — Ні, кажу, так зайшов… «Ну, артіст!..» (Сміється, — авт.)  У таких ситуаціях це найкращий комплімент… От знову починаються виборчі перегони. Я б пішов до Верховної чи обласної ради, але з єдиною умовою: аби допомогти нашому театру. Тільки заради того, аби театр був капітально відремонтований, щоб були якісне світло, звук, сцена, щоб актори мали більші зарплати… Лобіював би інтереси театру, а не свої. Бо все, що  треба, вважаю, я в житті уже маю.


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Квитками та солодкими подарунками юних глядачів забезпечили працівники Держпродспоживслужби...


Автор: Опубліковано: о 20:28


Такі прості методи дозволяють уникнути надмірного стресу. Вони дають змогу мислити тверезо і захистять нас від зовнішніх маніпуляцій...


Рубрика: , Опубліковано: о 18:00


У мережі «АТБ» впроваджено систему передання знань досвідченими співробітниками новачкам...


Рубрика: , Опубліковано: о 16:00


Виконавчим комітетом ТМР прийнято рішення демонтувати тимчасові споруди, незаконно зведені на вул. Князя Острозького...


Рубрика: , Опубліковано: о 14:00


Міцно заплющила очі, щоб зосередитись на проханні до Неба, щоб мрія неодмінно здійснилась...


Рубрика: , Опубліковано: о 13:00



Теми дня
18 Грудня
17 Грудня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео