Неділя, 19 серпня 2018
• Україна вимирає: оприлюднено шокуючу статистику • Потоп у Львові • У соцмережах відреагували на грандіозний потоп у Львові • Монтер колії загинув під колесами тепловоза… • На відпочинок – до Литви! • На Тернопільщині – 11 тисяч 300 багатодітних родин • «Китайська молодь рветься за багатством, любов – на другому місці» • У Тернопільській міській раді завелися радикальні «галицькі хруні» • В українських спортсменів на двох – одне кохання і чотири медалі з чемпіонату Європи • Прилеглі до Тернополя громади знаходять кошти на дітей • Водій розчавив об стіну 8-річну дівчинку… • Новий футбольний майданчик отримали мешканці вулиці Київської • З “Чайкою” зіграємо у Лютежі • Олександр Венгринович: «Лемко був, є і буде!» • Великі дива з маленьких сірників: як тернополянин до Книги рекордів України потрапив! • У Козовій — «рогате свято» • “Нива” – “Минай” 3:2: ВІДЕО ГОЛІВ • Сесія міської ради Тернополя завершилася конструктивно: медики й освітяни будуть із зарплатами! • Зелені зони в Тернополі займуть 40% міста! • Степан Барна: «Фестиваль «Дзвони Лемківщини демонструє, що ми не збираємося відмовлятися від самоідентичності й історичної пам’яті»
Наталя Мосейчук: «Перше знайомство з моїм чоловіком було невдале і небажане»

Автор: Опубліковано: 23 Липня о 15:00 154


Не люблю розкривати інтимні моменти мого особистого життя. Скажу тільки, що ми знайомилися двічі.


Харизматична ведуча телеканалу «1+1» Наталя Мосейчук, яка наприкінці травня відсвяткувала своє 45-річчя, на відміну від багатьох жінок, котрим «40+», своїх років не приховує і не боїться. Зрештою, вона і не має для цього підстав, адже на вигляд значно молодша. Втім, як зізнається сама, секретами краси поділитися не може, бо їх у неї просто нема. Та, мабуть, усе ж головний її секрет полягає у тому, що Наталя завжди чесна – передусім перед собою. А зовнішність – це лиш наслідок внутрішньої гармонії.

 «Дитинство на колесах»

– Дитинство у мене було фантастичне! У міру контрольоване батьками, в міру самостійне. Ми з братом Сашком слідом за батьками грунтовно покаталися по містах, майже як циганські діти, оскільки батько — військовий, до речі, служив і в Афганістані. Квартири міняли часто, кожні років п’ять, а то й частіше. Жили в Теджені (Туркменистан), Пархімі (Німеччина), у Веспремі і Естергоме (Угорщина). Потім — Союз, Україна, Бердичів, де я вчилася дев’ять років у школі, і Житомир, де батьки осіли остаточно.

Життя за кордоном розширило горизонти, в соціалістичній Угорщині ми познайомилися з побутом, який і до цього дня нам недоступний –  тридцять років по тому! Побачили порядок, чистоту, спілкування з усмішкою, беззлобність, розкутість. І так, зізнаюся, відчули певне розчарування, коли повернулися в Союз. Там були заздрість, злість, бруд, пияцтво, розхлябаність. Дякую батькам, що змогли нас захистити, пом’якшити удар радянською дійсністю.

З чоловіком Іллею та молодшим сином Матвійком.

«Батьки – ікони сім’ї»

– Батьки ніколи не давали нам з братом приводу ставитися до себе фамільярно, панібратськи. Ми не були друзями в тому сенсі, який мають на увазі сучасні психологи і педагоги. У нас панував зовсім патріархальний уклад, де батько – авторитет і глава сімейства, мама, за професією вчителька, – авторитет і його заступник.

Хоча не можна забувати про національні особливості. Адже у багатьох українців зовні чоловіче управління насправді ретельно курується, а часом і направляється жіночим розумом. Наша мама в цьому сенсі «шия» стовідсоткова і найвірніше плече чоловікові. Саме тому, напевно, ми з братом закохані в цю парочку і копіюємо їхні стосунки в своїх сім’ях. Хоча, треба сказати чесно, не завжди успішно. Наші батьки для нас – ікони сімейного стилю. За це ми їм дуже вдячні.

«З чоловіком познайомилися на зупинці»

– Не люблю розкривати інтимні моменти мого особистого життя. Скажу тільки, що ми знайомилися двічі. Перша зустріч відбулася 19 років тому, коли Ілля ще не був одружений, а я вже була заміжня і народила первістка. Це, скажу вам відверто, було невдале і небажане знайомство.

Я стояла на зупинці громадського транспорту. Періщила страшна злива, я без парасольки і вже без будь-якої надії на автобус. Ілля проїжджав повз, запропонував підвезти до метро. Але я відмовилася, а він просити не став.

Після цього випадку ми не траплялися одне одному на очі вісім років. Другий раз зустрілися, коли колишні стосунки в наших сім’ях не склалися, а про нові у нас не вистачало ні сил, ні часу замислюватися. Обмежилися ввічливою бесідою на загальні теми. Нас потягнуло одне до одного пізніше, коли загоїлися душевні рани. Ми дуже зворушливо дружили. Справді дружили. І кожен день нашої дружби, а пізніше і більш глибоких стосунків, приносив – і приносить – безліч незабутніх вражень.

«Вдома я зовсім не така, як на екрані»

– Вдома я зовсім не така, як на екрані, – там я багато чим здаюся жорсткою, навіть авторитарною, хоча, зізнаюся, чутки про мою авторитарність занадто перебільшені. Я просто люблю чіткість, організованість, компетентність. Дуже ціную ці якості в людях і надзвичайно люблю свою роботу.

Іноді трапляється й таке, що за звичкою переношу свою схильність все контролювати з робочих стосунків у сім’ю. Заносить, каюсь. Іноді навіть забуваю це приховувати. З чимось домашні миряться, а періодично піднімають повстання. Тоді я ретируюся, особливо, якщо йдеться не про принципові для мене речі. Але якщо це передусім стосується здоров’я та освіти дітей – буду стояти стіною!

З синами.

«Чоловіків потрібно годувати добре і смачно»

– Вдома я перш за все жінка, мама, намагаюся балувати домашніх увагою, турботою, кулінарними сюрпризами. Ви запитаєте, як все це в мені поєднується? Ну відпочивати ж десь треба. Ось і переключаюсь, щоб не згоріти на роботі. Крім того, я справді люблю готувати. Мені подобається, коли мої близькі їдять із задоволенням. Мене навіть не потрібно хвалити, хай просто наминають з апетитом!

Подруги кажуть, я своїх чоловіків розбалувала, вибір їжі в нашому холодильнику занадто великий. А я відповідаю, що чоловіків потрібно годувати добре і смачно. Малі нехай цінують мамине кулінарне мистецтво, щоб потім вибрали дружин не гірших.

Іноді затримуюся на кухні глибоко за північ. Щоб прискорити процес, купила електроскороварку. Тепер борщ варю за 15 хвилин, суп — за 12, бісквітний торт печеться менше години.

«Тепер дитину не віддала б…»

– Антону було майже 14, коли народився Матвій. Враження від цих двох материнств полярні. Загального небагато: безсонні ночі, коли ріжуться зуби, і моє занепокоєння з приводу дитячих хвороб. З Матвієм набагато легше в матеріальному плані. Я стала міцніше стояти на ногах. Мій професіоналізм не викликав сумнівів, була впевненість у завтрашньому дні – мого повернення з декрету чекали. Це було дуже приємно.

Після першої вагітності роботи я позбулася, тактовно вказали на двері. На щастя чи на жаль, ситуація у мене тоді була настільки патова, що я дуже активно шукала роботу. Знайшла, звичайно ж. Дві. Через них і віддала десятимісячного Антона на півтора року до батьків, а сама заробляла: на квартиру, на дитину, на життя. Тепер, як би не було важко, я б не віддала малюка.

З Матвійком надолужую те, що пропустила з Антоном. Це приголомшливо – спостерігати, як росте маленька людина, як вчиться, копіює тебе, балується, радіє своїм першим досягненням і маленьким перемогам.

«Близьких подруг не маю»

– З ким мені легше спілкуватися? З порядними людьми. Порядність не розподіляють за гендерною ознакою. З роками зростає моя впевненість в тому, що професії можна навчити будь-кого, хто цього бажає. А ось людей доброї якості – мало. Що стосується подруг, то дуже близьких немає. Я чомусь упевнена, що подруги, як і друзі, родом з дитинства. У дитинстві, через вічні переїзди, у мене були тільки «транзитні» приятелі, і вони залишилися там, у минулому столітті.

«Диктором стала несподівано»

 – На третьому курсі, коли брати гроші на кишенькові витрати у батьків стало соромно, я вирішила заробляти. На житомирському телебаченні тоді проходив конкурс телеведучих. Я ж хотіла отримати посаду журналіста-міжнародника, в якого тоді було одне завдання: переклад українською художніх фільмів і мульт-
фільмів (ще на VHS-касетах) і їх озвучення. Мені це підходило, адже за освітою я вчитель англійської. Але запросили на конкурс ведучих, і я його несподівано виграла. Стала диктором. Спочатку оголошувала програму телепередач, читала новини, потім почала робити документальні фільми.

Згодом перебралася до Києва, працювала на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони. Потім – канал «Інтер», ЮТАР, телекомпанія «Експрес-інформ», яка стала частиною «5 каналу», і, нарешті, «1+1». Якихось особливих знаків доля мені не подавала. Я людина дуже земна, не схильна до жодних піднесених філософствувань. Просто працювала. Просто прагнула бути не гіршою. Потім стати кращою.

«Таке горе не витримала б…»

– Як справляюся зі стресом? Нині такий час, коли всім нам потрібно з ним впоратися, щоб вижити. Погано справляюся. Чесно кажучи, не справляюся взагалі. Насилу контролюю себе. Коли розповідаю про загиблих, бачу поранених, бійців з каліцтвами, коли чую їхніх мам і уявляю, що випало на їхню долю, – мимоволі проектую це на себе і розумію, що таке горе мені було б не під силу. Найжахливіше, коли усвідомлюєш власне безсилля. Так хочеться допомогти всім, вилікувати, забезпечити протезами, знайти слова підтримки для нещасних батьків загиблих героїв. А обмежуєшся грошима.

Впродовж останніх років зустріла безліч приголомшливих людей. Правда. Їх так багато, що не вистачило б книги, щоб описати, які це незвичайні люди –  патріоти, українці. Війна проявляє людей, як лакмусовий папірець: у когось оголила кращі якості, про когось ми дізналися, що він мерзотник, негідник і ворог. І дуже добре, що маски зірвані. Зате скільки нових гідних громадян дала ця війна країні!

«Приємно, що до мене все ще звертаються «дівчино»

– Поки що не замислююся про вік. Я не з тих, хто не вказує рік народження в соціальних мережах або мінусує роки в автобіографіях. Навпаки, я отримую задоволення від того, що у мене є вже життєвий багаж, знання, досвід, а на вулиці до мене все ще звертаються «дівчино».

Але жодних секретів краси немає. Багато роботи в телекомпанії і вдома. Від домашніх стресів лікує робоча обстановка, де потрібно зосередитися, від робочих – сім’я. Відпочинку хотілося б більше, але і за той, що випадає, я вдячна. Я не активний відпочиваючий. Готель, пляж, шезлонг, море, тепло, найдорожчі люди поруч – це все, що мені потрібно.


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки:

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

За інформацією Держстату, всього в Україні станом на 1 липня 2018 року проживало 42 млн 263,9 тис. осіб...


Рубрика: Опубліковано: о 23:31


...


Опубліковано: о 23:21


Розміщення відео та фото викликали масу коментарів. Користувачі жартували "Венеціянаш", "Стаємо морською державою", "Кличко челлендж"...


Рубрика: Опубліковано: о 23:15


49-річний Андрій Гац із Залужжя трагічно загинув на роботі...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


За останніх три роки вдалося оздоровити за кордоном близько 400 дітей. Цього року повинні охопити ще 200 дітей...


Рубрика: , Опубліковано: о 17:00



Теми дня
17 Серпня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео