Андрій Щербюк із Почаєва — командир стрілецької роти однієї із бригад ЗСУ. Разом із побратимами нині тримає оборону в гарячій точці на запорізькому напрямку. В його підпорядкуванні — 90 військовослужбовців. У мирному житті Андрій працював ветлікарем, а також був підприємцем — має на Кременеччині ветеринарні аптеки. Нашому землякові влітку виповниться 31 рік — майже ровесник незалежної України. Важкою ціною на фронті утверджує нашу свободу. Вдома його чекають дружина Юлія, донька Емма, батьки і вся родина. «НОВА…» поспілкувалася із захисником.

— Андрію, ви залишили бізнес, ветеринарну справу і пішли воювати. Які у вас були думки, коли торік росія почала масштабний наступ на Україну?

— Війна застала мене на роботі. Звідусіль доносилися страшні новини, важко було в це все повірити… У перші тижні я долучався до різних зборів для військових, організував краян до випічки печива на передову разом із благодійним фондом «Покрова». А через два місяці записався в Тероборону Кременця. Ми з побратимами пройшли навчання на полігоні, несли чергування на блокпості між Тернопільщиною і Рівненщиною. Виконували й інші завдання, адже була загроза вторгнення росіян із Білорусі. Окопалися в лісі, готували бліндажі, бійниці. Восени наш підрозділ відправили на передову в Запорізьку область. Прийшов ввечері наказ — вранці виїхали. Ми були готові до цього, бо ж — війна. Тримаємо позиції, даємо відсіч ворогу.

— На фронті ви відповідаєте майже за сотню солдатів. Складно бути командиром? Які у вас обов’язки?

— Мені довірили очолити роту. В нашому стрілецькому батальйоні більшість військовослужбовців — із Кременеччини. Навчаючись на ветеринара, я паралельно пройшов вишкіл на військовій кафедрі. Знадобилося! Із 2015-го працював ветлікарем, розвивав свій бізнес. Не думав, що доведеться брати в руки зброю. Моя посада на фронті більше управлінська. Оскільки я був підприємцем, мав у ветаптеках працівників, тож досвід керівника став у нагоді. У воєнній справі багато вчуся від побратимів, які раніше несли службу. Збираємося на наради, обговорюємо різні ситуації на нашій ділянці фронту, продумуємо можливі способи просування. Приймаємо зважені рішення, щоб максимально зберегти людські життя і нікого не наражати на небезпеку. Сказати, що ніхто нічого не боїться — це обманути. Страх властивий кожній нормальній людині. Але ми підтримуємо один одного, це додає сили рухатися вперед, не опускати рук.

— Чим займалися ваші побратими до війни? Це ідейні люди?

— У наших рядах — вчителі, медики, підприємці, робітники… Професійних військових серед нас одиниці. Більшість із побратимів — патріоти. У перші дні до військкомату йшли за ідею, керувалися виключно внутрішніми переконаннями. Розуміли, що треба захистити від ворога нашу державу й своїх рідних. 90% моїх побратимів від початку донині несуть службу, не шукають способу демобілізуватись і забути про все. Є такі, що мають по троє неповнолітніх дітей, але не звільняються. Розуміють, що тут ще багато праці.

— На якій відстані від ваших позицій знаходиться ворог?

— Найближча точка — за 400 метрів. Сидимо в лісосмугах на межі Запорізької і Донецької областей. Російська армія — в окопах навпроти нас.

— Виснажливі бої, обстріли, диверсії. Що найважче довелося пройти?

— Найважче — невідомість. Коли їхали на передову, ще не розуміли до кінця, що таке війна. Трохи хвилювалися. За рік адаптувалися до складних умов, здобули певний досвід. Хлопці стійко тримаються. Моральний дух високий. У нас нема вибору: мусимо бути тут і захищати нашу державу, щоб окупанти не прийшли до наших домівок. Слава Богу, в нашому підрозділі нема втрат. У побратимів були легкі поранення.

— Ви виважено про все розмірковуєте. У вас такий характер?

— На війні кожен психологічно налаштований по-своєму. Я — командир, тож маю бути стриманим, розсудливо дивитися на речі. Звісно, дехто з хлопців втомився, бо вже півтора року на війні. Великий плюс — відпустка. Зустріч з рідними — мотивація. Повертаються на фронт із новими силами. Я також цьогоріч мав відпустку. Моїй донечці скоро виповниться рік. За останніх сім місяців я бачив її вживу тільки раз. Добре, що є відеозв’язок.

— Війна забирає у нас багато цінного…

— Так, потішаю себе думкою, що найближчим часом війна закінчиться нашою перемогою. Тоді нарешті будемо з рідними й близькими. Хоча розумію, що ще велика територія окупована. Велика кількість російської армії на нашій землі. У нас є великий потенціал вигнати їх, але це залежить від багатьох факторів. Наразі й погодні умови не дозволяють багато чого робити. Місцеві кажуть, що такої дощової весни давно не було. Довіряємо нашому вищому військовому керівництву, надіємося на мудрий план контрнаступу. Всі хочемо якомога швидшого закінчення війни, але вона триватиме доти, допоки не зміниться керівництво в росії. Будуть ще більші втрати, але дороги назад нема. Якщо зараз поступитися росіянам хоч чимось, то хлопці на фронті не пробачать. Наші жертви не можуть бути даремними.

— Ця війна складна?

— Для мене це перша війна, не маю з чим порівняти. Побратими, які воювали в інших гарячих точках у світі, визнають, що у нас — пекло. Кожна війна — великі втрати. Для багатьох сімей — непоправні. Біль… Наших Героїв, на жаль, не повернути. Але занепадати духом не можна, як би не було важко.

— Чому росія напала на Україну?

— Ненаситна і перейнята нездоровою загарбницькою ідеологією росія готувалася до війни в Україні роками. В росіян у генах — зневажати і пригнічувати український народ. Не вважають нас за націю. Можливо, ними керує заздрість. Бо якщо глянути, як живемо ми, і як вони, то це — небо і земля. У них — глушина, не враховуючи москви і санкт-петербурга. В Україні теж є не надто багаті села, але наш народ — працьовитий, дає собі раду. Росіяни натомість звикли нічого не робити, тільки б загарбати чуже.
Українці мотивовані, бо захищаємо своє. Кожен із побратимів тут передусім задля безпеки рідних, задля майбутніх поколінь. Навіть якщо нас не стане, ми своє життя покладемо за те, щоб близькі й рідні жили. Наші діти мають жити!

— Українці століттями відстоюють свою незалежність. Відчуваєте себе частинкою багатьох поколінь борців нашого народу?

— Вочевидь, так. У минулі століття українців хотіли знищити, аналогічно й нині. Нічого не змінилося. Якби ще справді була якась причина цієї війни, а так — це просто геноцид українського народу. Гине цвіт нашої нації…

— Ви — із Почаєва. Свято-Успенська лавра досі в підпорядкуванні московського патріархату. Яка ваша позиція?

— Церква в Україні має бути українською. Багато мешканців Почаєва ходять до Лаври і не хочуть заглиблюватися у суть цього питання. На рівні держави повинна бути заборона московського патріархату. Розумію, що не так легко все змінити, потрібен час. Але це важливо, як і викорінення російської мови. До 2014-го року ми не вважали росію ворогом, не утискали ні російську мову, ні російську церкву. Пам’ятали минулі лихоліття через дії росії, але сподівалися, що таке більше не повториться. Помилялися! Нині не хочемо бачити чи чути будь-що російське, тим паче, якщо йде мова про безпеку нашої країни. Це неповага до захисників, які віддали свої життя за Україну.

— Чи пригодилися вам на фронті знання з медицини?

— Кілька разів підліковував котів і собак місцевих мешканців. У нашому підрозділі хороші бойові медики, тому мої навички ветлікаря, на щастя, не потрібні (усміхається, — авт.).

— Війна змінила вас?

— Війна, мабуть, змінила кожного українця. Когось — більше, когось — менше. Тим, хто на фронті, важче. Зазвичай воїни повертаються додому іншими. Я психологічно й морально наразі на досить високому рівні. Але на деякі речі почав дивитися іншими очима. Війна навчила передусім витримки. А загалом — ще більше почав цінувати близьких і рідних. Складні моменти в житті іноді перевертають наші цінності. Коли на передовій тебе доганяють міни, коли дивишся смерті в очі, не кожен витримає. Приходить переосмислення. Війна руйнує, але труднощі роблять нас сильнішими.