Відвідування дитячого садка являло собою не що інше, як “обов’язкову програму” для всіх тодішніх дітлахів, і проблема його вибору виникала лише у небагатьох батьків, які мали реальну можливість хоч щось вибирати. Переважна більшість була “вільною” від таких турбот: ясла і садок — у дворі, і жодних пошуків. У всякому разі слова “дитячий садок” ні в кого не викликали сильних сумнівів і такого шквалу питань, який ми спостерігаємо сьогодні. Нині ситуація зовсім інша. У наш час про садок починають замислюватися, ледве маля з’явиться на світ. Питанням про дитячий садок, безумовно, належить “пальма першості” серед всіх питань молодих батьків. Ми вже не хочемо віддавати свою дитину у перший-ліпший садок, а хочемо знайти такий, де до нашого малюка поставляться з повагою, де для нього знайдуть цікаві заняття, де його будуть навчати і розвивати, — чи не так? Чи потрібен дитині дитячий садок? І якщо потрібен, то який — “художньо-естетичний” чи “фізкультурно-оздоровчий”, з елементами вальдорфської педагогіки чи системи Монтессорі? Як зробити так, щоб дитина ходила в цей садок із задоволенням? І чи варто взагалі ускладнювати ситуацію, здіймати стільки шуму довкола проблеми вибору дитячого садку? Як бути батькам, котрі виховують діток із особливими потребами — чи знайдеться і їм місце у ДНЗ? Про ці та багато інших питань говоримо нині із завідуючою Тернопільського навчально-виховного комплексу №28 Оленою Станіславівною Шевчук.  Заклад, який вона очолює, — затишний острівець добра і любові для понад трьох сотень малят. Більше того, у ньому, єдиному в Тернополі, є унікальна спецгрупа для тотально незрячих дітей, де спеціально підготовлені педагоги вчать малюків начебто найелементарнішим навичкам — вмиватися, вдягатися, їсти.  Проте найголовнішим завданням є не навчити писати чи рахувати, користуватися ложкою та виделкою, а переконати дітей, що втрата зору не робить їх інакшими. “Ці діти бачать світ серцем, — каже Олена Станіславівна, — і ми повинні вкласти у їх сердечка ціле море любові…”

— Олено Станіславівно, дитячий садок – це той світ, у якому дитина живе в найважливіший період свого розвитку… 

— І від того, як їй тут живеться, залежить не лише її майбутнє, а й майбутнє  всієї країни… Дитячий садок — це те місце, де діти отримують свої перші знання, ніжну любов та любляче піклування вихователів, це другий дім маленьких діточок…  Тому весь колектив нашого закладу докладає багато зусиль, аби малята почувалися комфортно, затишно, створює повноцінне середовище, яке б дало можливість нашим дітям розвиватись, набувати необхідних знань та умінь для життя, орієнтуватись в навколишньому світі. Діти повинні жити у світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості…

— Хотілося б поговорити про виховання. Що ви вкладаєте у це слово?

— Виховання — це любов. І я вважаю, що найголовніше, щоб дитина відчула, запам’ятала і пронесла через усе своє свідоме життя, що її в дитячому садку ЛЮБИЛИ! А ця любов починається з позитивного ставлення. А потім щоденна праця: як вихователь підготувала приміщення, які іграшки підібрала, як підготувалась до заняття, що вигадала, щоб дітки краще навчились одягатись, тримати ложку, не сварились. Це все і є любов. І тоді дитина залюбки просто біжить у садочок.

У дитячому садочку виховують усі і все. Тому значну увагу я приділяю спілкуванню працівників між собою, спілкуванню з дітками, спілкуванню з батьками. Я не кажу, що вихователь виховує, а прибиральниця не виховує. Виховують усі, хто працює в дитячому садку. Треба привітатися з дітками, усміхнутися. Тому найперше, що я питаю у потенційних працівників, якщо це навіть стосується технічного персоналу: “Ви любите дітей?”. Нерідко люди дивуються, мовляв, я іду влаштовуватися на кухню чи в пральню, а мене питають, чи люблю я дітей. Але якщо людина любить дітей, то буде нести позитив і передавати його малечі, батькам, одні одним. Знаєте, як кажуть: “Дитина — це любов, яка стала зримою…”

— Як виникла ідея особливих груп для особливих дітей?

— Дуже важливо, щоб у суспільстві сформувалося правильне ставлення до дітей з особливими потребами. Ще з радянських часів дитина з інвалідністю була приречена на те, щоб сидіти вдома. Наше завдання сьогодні – допомогти їй стати повноцінним членом суспільства, навчатися пристосовуватися до життя. А батькам маємо надавати допомогу у соціалізації таких дітей. У нашому закладі є дві спецгрупи — для тотально сліпих дітей і дітей із ЗПР та для дітей із вадами мови. Є у нас і початкові класи з інклюзивним навчанням — по троє дітей з особливими освітніми потребами у кожному навчальному класі. Це дуже добре і для діток із особливими потребами, і для їх здорових товаришів. Це виховання щирості, доброти, багатьох потрібних і позитивних моментів…

— Для незрячих діток така група — воістину промінь світла в темному царстві. А з якими проблемами зіткнулися ви, відкривши спецгрупи?

— Наші діти мають найдобріших та найвідважніших вихователів, які не побоялися працювати з особливими дітьми. Звичайно, були питання професійного рівня, адже наразі маємо лише одного тифлопедагога (фахівець, що працює з незрячими дітьми), а перебування дітей з особливими потребами у садочку потребує додаткових працівників – логопедів, реабілітологів, більше вихователів, нянечок. Я сама як логопед, який багато років пропрацював із особливими дітьми, знаю, яка це нелегка робота…Та ми від початку відчували Божу підтримку. Завжди знаходилися небайдужі люди, котрі допомогли й ремонт зробити, і спеціальні іграшки придбати.  Дякую перш за все міській раді та управлінню освіти в особі Ольги Петрівни Похиляк, нашим постійним доброчинцям — підприємцям Руслану Непийводі та Руслану Щербі,  фірмі “Темза”, компаніям “Вікнарьов”, “Арс-кераміка”… Ми переробляли, спеціально облаштовуючи, приміщення, нині маємо так званий сухий басейн, спеціальні сенсорні килимки, відповідне обладнання та розвиваючі іграшки… Перші спроби такого навчання дали позитивні результати. Батьки почали більше довіряти нам, і дитячий садочок поповнюється новими вихованцями. Мама однієї з наших вихованок навіть спеціально з Чорткова до Тернополя приїжджає, аби мати можливість водити до нас донечку… А як батьки радіють першим успіхам своїх діток, навіть якщо це просто самостійно взяти ложку в руки… Пригадую, як на дитячому святі мене запитували батьки: “А хто саме з цих дітей сліпий?” Тобто, дітки настільки адаптувалися тут, що їхні вади навіть непомітні стороннім…

Звісно, нам би ще дуже багато хотілося б мати у плані, так би мовити, технічному, проте найважливішою оцінкою роботи нашого колективу вважаю слова мами особливої дитинки: “Головне, що у вас є душа…” Щоб допомагати іншим, перш за все потрібно мати величезне бажання. І не варто зважати на труднощі. Найголовніше – вірити у свою мету.