Спортсмен їхав автомобілем зі ще одним рукоборцем Олегом Жохом і його батьком. Відразу після ДТП одні джерела повідомляли, що за кермом був Олег, інші — що батько Жоха. Водій не впорався з керуванням, виїхав на зустрічну смугу і зіткнувся з вантажівкою. Упродовж року вдова Андрія Пушкаря Світлана не коментувала хід розслідування справи, мовчали й правоохоронці Рівненщини, де проводилось розслідування, тому громадськості не було відомо про результати. Але в останні дні грудня 2019-го вдова опублікувала резонансний пост у Фейсбуці про те, що лише нещодавно дізналася, що кримінальне провадження було закрите за два місяці після аварії.

«Фальсифікують справу, ховають правду…»

«Минуло більше року, відколи в жахливій ДТП загинув Андрій. Тоді всі регіональні та національні ЗМІ стежили за подіями й висвітлювали їх, — написала Світлана. — Андрій — епоха силового спорту, він був і залишається тим, у кого навчаються, ким захоплюються і хто втілює в собі армспорт України та всього світу. З часом увага до нас притихла, це не дивно, бо життя йде своїм шляхом. Але напередодні роковин активно телефонувати журналісти, цікавилися станом справи щодо ДТП. Я знайшла в собі сили взяти документи в руки. Зазначу, що після запиту в прокуратуру я не могла їх отримати майже місяць! Коли ознайомилася, горе знову вибухнуло… Здавалося, що так не буває, адже не можуть люди так цинічно ставитися до смерті іншої людини. Дізналася, що кримінальне провадження за фактом загибелі людей в ДТП було закрито без мого відома та без відома будь-кого з моїх близьких ще в січні 2019-го. Підставою для закриття став висновок прокурора про те, що винуватець ДТП загинув у тій аварії! Мені навіть дихати важко, коли це пишу. Винуватець ДТП живе своїм життям, а про аварію відмовляється давати покази під час допиту. Його батько, який за матеріалами справи нібито був водієм, також загинув. Мене сотні людей питали, як трапилася ДТП, а я не маю що відповісти, бо кримінальне провадження було закрите нерозслідуване. Прокурор прийняв передчасне рішення про закриття провадження, не допитавши всіх очевидців ДТП, не провівши необхідних експертиз, у той час як є неспростовані докази того, що за кермом автомобіля був інший водій, якому все «зійшло з рук». Тепер я прошу вашої підтримки. Хочу, щоб про це дізналося якомога більше людей, щоб простежити за чесним розслідуванням. Повторюсь: слідство разом із винуватцем ДТП фальсифікують матеріали справи і ховають правду. До того, як ми це дізналися, я була розбита горем. Не могла ні пильнувати за розслідуванням, ні коментувати, коли мене запитували про обставини. Але зараз я твердо стою на ногах. Не буду терпіти, коли з мене, нашого сина Лева, і з усіх, хто любив і поважав Андрія, роблять недоумків. Постанову про закриття кримінального провадження я оскаржила в суді і перемогла!

Перший крок зроблено, незважаючи на опір прокуратури. 18 грудня 2019-го суддя Рівненського міського суду скасував незаконну постанову прокурора про закриття кримінального провадження. Досудове слідство відновлено. Але, схоже, мене чекає війна з системою, яка це допустила, і, можливо, ще й на тому нажилася. На пам’яті Андрія! На моєму горі, на втраті сином свого тата. Тата, якого Лев досі кличе і чекає…»

«Хотіли безповоротно все «поховати»

— Світлано, ви зовсім не цікавилися розслідуванням за цей час? Чому ніхто з рідних чи друзів не дізнавався, що з кримінальною справою?

— Ми сподівалися, що справу розслідують. Тривалий період я була в страшній депресії — ледве ходила світом. На момент аварії нашому синові Леву був 1 рік і 10 місяців. Плакала, ридала — це було моє існування. Отримувала терапію. Якось набрала до товариша Андрія і запитала, що робити, бо відчуваю, що по справі або нічого не роблять, або заминають. «Навіщо це рухати? Потратиш лише гроші. Люди осудять… Тобі з цим жити», — сказав.  А насправді мені важко жити з тим, що я нічого не зробила. А це мій обов’язок. Син виросте і запитає: «Мамо, де ти тоді була? Що зробила, коли батька не стало? Чи покарані винні?»

Після аварії наші рідні теж були прибиті горем. Ніхто з друзів не захотів брати на себе питання розслідування справи, мабуть, боялися відповідальності. Шкода, що ніхто швидше не привів мене до тями, не привіз до адвоката. За пів року після загибелі Андрія померла моя мати. Моєму татові нині майже 80 років — не в силі цим займатися. Батько Андрія помер 11 років тому, мама — 17 років тому. Сестра мого чоловіка живе у США. Є тітка, яка нам як мама, але вона теж важко переживає горе. Мій брат і моя сестра з рідними підтримували нас з Левчиком — ночували з нами, допомагали з домашніми справами. Ніхто не думав, що справу перевернуть… Прокурор каже, що надіслала нам повідомлення про закриття справи, але я його не отримала. Мій адвокат ознайомився з матеріалами і побачив грубі порушення. Нікого з моїх свідків не допитали, це при тому, що вони були на місці події. Я проводжала чоловіка, бачила, хто сідав за кермо…

Готова дати свідчення. Сподіваюся, що у водія фури й в інших свідків прокинеться свідомість і вони дадуть покази. Коли велося так зване «слідство» у грудні-січні 2019, водій фури відмовився говорити. Так, це його право, але ж загинули люди…  Коли суд прийняв постанову про закриття справи, вирішив також знищити речові докази. Хотіли безповоротно все «поховати». Не знаю, на що вони сподівалися. Невже думали, що я ніколи не прийду до себе?..

— Коли з’явилася версія про те, що за кермом був батько Олега Жоха?

— У перші години після аварії ЗМІ в інтернеті писали, що за кермом був Олег Жох. А потім почали подавати, нібито керував автом батько Олега. Коли я приїхала забирати тіло чоловіка, то слідча сказала: «Світлано, якщо вас запитуватимуть, хто був за кермом, кажіть, що батько Олега». Розумію, що у цій аварії всі постраждали і втратили, але кожен із нас має право щось робити на свій захист. І я буду робити. Мій чоловік би точно це не залишив…

«Я вболівала, щоб Олег Жох вижив…»

— Пригадую, що після аварії ви активно збирали кошти на лікування Олега Жоха…

— У той час, коли вони фабрикували справу, я намагалася щиро допомогти Олегу. Разом зі спільнотою армспорту по всьому світу збирали гроші на лікування, на реабілітацію. Вболівала, щоб він вижив. До збору коштів долучилися наші друзі, знайомі з-за кордону. Зібрали для Жоха кілька десятків тисяч доларів. Все передали йому. Інформацію про збір коштів я публікувала у Фейсбуці… Мені неприємно, що опинилася в такій ситуації. Не сподівалася, що вони за моєю спиною просунуть сфабриковану версію. Це бездушно і аморально.

— Як я розумію, ви нині не спілкуєтесь з Олегом…

— Не знаю, про що з ним спілкуватися. Розповідати, як мені боляче? Чи просто говорити ні про що?

— Олег Жох телефонував, щоб вибачитися, чи, можливо, сказати, що готовий взяти на себе відповідальність?

— Жодної такої спроби не було. Я розглядала такий варіант. Це був би гідний вчинок. Хоча б його мама звернулася до мене і попросила порятувати її сина, то, можливо, все було б по-іншому. А тут мене дурять… Торік наприкінці вересня я отримала справу. Про її закриття  дізналася лише у листопаді, коли надіслали постанову. До того не знала, що вона закрита.

— Справу повернули на дорозслідування. Вірите, що вдасться покарати винного у загибелі вашого чоловіка?

— Передусім очікую, що мене викличуть на допит. Ми з адвокатом подали клопотання, щоб усі слідчі дії проводили в нашій присутності. Щоб ми розуміли, що це чесне і справедливе розслідування. Не можу довіряти правоохоронним органам після того, як вони зам’яли справу. Я звернулася до Верховної Ради, в Офіс Генерального прокурора, просимо про підтримку. Справа була сфальсифікована, не хочу такого повторення. Можливо, будемо клопотати про передачу справи в іншу область для неупередженого розгляду.