Від того, що хтось колись давно сказав, що картини — це вікна до внутрішнього  світу художника, ця стара істина не втратила правдивості. Власне, картини — це неповторні відбитки різних станів душі митця. Тому і така багатогранна, різнобарвна та різножанрова творчість нашого земляка, тернопільського художника (а також графіка та ілюстратора, дизайнера,  карикатуриста і… повірте, цей «список» можна ще продовжувати і продовжувати!) Олега Кіналя. Йому однаково добре вдається оживляти казкових героїв на сторінках дитячих книжок (тут вам і фантастичний   Фарбований Лис, і хулігани з Нестайкової “Країни сонячних зайчиків”, і  Аліса в Задзеркаллі” Льюїса Керрола, — загалом близько 20 ілюстрацій обкладинок до творів світової класики та сучасних авторів) і малювати портрети славетних українських князів та королів  —  причому малювати так, що аж кров у жилах закипає…

Його князі — не шароварні, живі і справжні. Для нього не існує кордонів та умовностей у малюванні. Він  працював художником у найепатажнішому виданні міста —  «піонері» української еротики, газеті «Пан плюс Пані», був творцем «класних» героїв у всеукраїнських дитячих журналах “Клас” та “Класні ігри”, малював шаржі на набережній Ялти… Створив серію листівок про Тернопіль і Тернопільську область, розробляв славнозвісні візитівки для «Правого сектора», а нині працює над новим логотипом для ПС.  Разом із добрим приятелем, народним художником Богданом Ткачиком розписав-відреставрував  церкву Святої Трійці на Шумщині — найстаріший храм на Тернопіллі, датований ХІІІ століттям, із дружиною Наталею багато років допомагає українським церквам, зокрема, долучився до розбудови монастиря Святого Амфілохія в Іловиці, що на Шумщині.

Уродженець Бережан, випускник училища прикладного мистецтва ім. Івана Труша та поліграфічного інституту ім. Івана Федорова, Олег Кіналь оформив понад тисячу (!) різноманітних видань та проілюстрував сотні книг. А ще він разом із письменником Сергієм Ухачевським працював над книгою «Карпатський капкан», займався новим оформленням бестселерів  Лесі Романчук “Місто карликів” і “Софія”, оформляє книги відомого американського письменника-фантаста Дена Сіммонса та працює над ілюстраціями до роману Василя Шкляра “Маруся”. Кожна з іпостасей його творчості — це абсолютно самостійний “жанр”. Мабуть, тому, що Олег Кіналь ніколи не йде за тенденціями, а сам творить їх.

«Для дітей — як для дорослих, тільки краще»

З книжками, олівцями та пензлями — таким було його дитинство.

— Батько — районний лікар-окуліст — схиляв мене до того, щоб я був медиком, як і він, — пригадує пан Олег. — А я хотів бути художником. Завжди любив книжки, ще з дитинства. Постійно щось малював і так от і живу, малюючи… (Сміється, — авт.) До речі, з тих, з ким я навчався «на художника», художниками стали тільки одиниці. А вся маса десь розчинилася у житті… Тих,  хто по-справжньому реалізувався, можна на пальцях полічити. Тож дякую Богу, що не «розчинився»… Нещодавно один товариш по бешкетному козівському дитинству нагадав «прикол»: «А пам’ятаєш, як ти намалював три карбованці — мов справжні вийшли, і ми ще на них усьому класу пиріжків накупляли…» (Сміється, — авт.)  Всіляке було… Ще щастя, що такий «дебют» обійшовся без «обтяжуючих обставин»… Якщо ж серйозно, то малювання починається не з технічних азів, а з внутрішньої потреби малювати, — переконаний пан Олег. — Коли ця потреба з’являється, тоді й народжується художник…

Тішуся, що, як би там не було, рідні моє бажання малювати підтримали. Проте легко все одно не було: через те, що ми були «бандерівського роду», «недремне кагебешне» око весь час стежило за нами.  То стіни в хаті свердлили, аби подивитися, чи ми там якоїсь «крамоли» не ховаємо, то, коли я вже навчався у Львівському училищі імені Труша, за мною на парах сидів кагебіст і слухав, що я говорю, а потім «проводжав» мене додому…

Коли  навчався в інституті друкарства ім. І. Федорова, у дипломній роботі на тему «Фірмовий стиль академії друкарства» розробив для вузу логотип і бланки, за що мені навіть пропонували залишитися на кафедрі. Але я обрав Тернопіль… Тут була дуже плідна «класна» сторінка: робота у Всеукраїнському дитячому журналі «Клас», якій віддав десять кращих років!  Сказати, що видання було суперпопулярним — це не сказати нічого…   У ті щасливі «доґаджетні» часи діти ще багато читали, вони писали нам листи цілими мішками! В штаті журналу навіть була спеціальна людина, котра усю цю кореспонденцію читала-розбирала. А ми малювали «класних» героїв зі своїх рідних, друзів та знайомих… Навіть з дружини та сина персонажів “Класу” малював! Не дивно, що син Павло, виростаючи у сім’ї, як він сам нас охрестив, «екстремальних художників» (дружина пана Олега Наталія Кутна-Кіналь — також людина мистецтва, модельєр, дизайнер та видавець, — авт.) теж потягнувся до пензля та фарб, як ми його від них не «оберігали»… (Сміється, — авт.) Він «підпільно» малював, а показав свої роботи тільки тоді, коли з ними став перемагати на міжнародних конкурсах…

Відомий вислів про те, що «для дітей треба писати так, як для дорослих, тільки краще», можна  екстраполювати і на малярство. Діти не люблять фальші, вони дуже тонко все відчувають. Більше того, я вважаю, що їм не можна давати спотворені, перекручені  зображення тварин: лис у джинсах, коза в спідниці на каблуках… Дитина сприймає все буквально. Якщо лис, то він має бути лисом, якщо ведмідь – ведмедем, кізка – кізкою. Але всі вони мають людські характери. Ілюстратор — це той, хто підкреслює автора, і він не може вийти за рамки того, про що автор написав… Лише один раз я дозволив собі відійти від цієї аксіоми, домалювавши на одній із картин “Фарбованого Лиса”… ровер. Саме той, про який Іван Франко мріяв усе життя, але так і не спромігся його купити…

Найбільше люблю малювати для дітей: вони мої найщиріші та найкращі шанувальники. Саме для них на міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» незабаром презентуватимемо дев’ять книжок-розкладанок в новій серії «Моя улюблена казка», які я проілюстрував.

Герої на портретах — для сучасних Героїв

Особлива сторінка творчості Олега Кіналя — портрети українських князів, що «народилися» із співпраці з  відомим дослідником вітчизняної історії Володимиром Білінським.

— Цими днями минає три роки, відколи ми взялися за втілення цього проекту, — розповідає пан Олег. — Я вдячний Володимиру Білінському, котрий буквально-таки змусив мене за це взятися,  і своїй дружині Наталі, яка підтримала.  Три роки тому ми разом із нею сіли в авто, поїхали до Острога і взялися досліджувати історію українських князів,  найперше династії Острозьких.  У пошуках інформації ми їздили до Італії, у Відень та Варшаву… Починався проект із портретів князів Галицько-Острозьких  і переріс фактично у портрети князів та королів України-Руси. Це була дуже важка і відповідальна робота. Бо, на жаль, так повелося, що наших князів часто зображали такими собі старими-бородатими «ільями муромцями»…  А вони ж були молодими, дужими, навіть борід не носили! Мені хотілося створити такі їхні портрети, які б викликали захоплення у нинішньої української молоді. Пригадую, як мені переповідали випадок із виставки моїх портретів у Харкові, на якій я, на жаль, не зміг бути присутнім… На презентацію запросили воїнів АТО. Слово мав наш сучасний Герой, котрий сам знищив три російські танки під час бою… Коли його запитали, чи йому не було страшно, він відповів: «Тепер я знаю, чому я не боюся. Бо він теж їх не боявся…» І показує на мій портрет князя Костянтина Острозького, який розбив московитів у битві під Оршею… Для мене це було найвищим визнанням. Отже, я цю роботу роблю правильно,  так, як треба і для того, для чого треба…  Це не шароварщина, це наша історія. З нас усе життя робили малоросів, вічних «молодших братів», таких собі «недо-…» А якщо підняти нашу історію, справжню, а не переписану північним сусідом «орвелівщину»,   усім відразу ж стає видно, що це вони «недо»… Нам потрібно розповідати історію наших еліт, нашу правдиву історію. Щоб наші співвітчизники розуміли, хто вони і якого роду і це допомагало їм завжди пишатися країною, яка їх народила.

Проте не князями єдиними: незабаром у Литві презентуватимемо ще й портрети українських княгинь. Досить вже «оспівувати» роксолан, в Україні є неймовірна кількість розумних, сильних та освічених княгинь, про яких не те,  що статтю, цілу газету можна написати…  А ми чомусь шануємо тих, хто виїхав з України, досягнув успіхів за її межами, а потім кажемо: «Та це ж наш/наша!» А імена тих, хто жив в Україні, нині пересічним українцям невідомі…

Я не вважаю, що мистецтво має бути «космополітичним». Як свого часу зазначав співак Борис Гребенщиков, з яким ми товаришували, кожна людина — це дерево. А дерево може рости тільки на одному місці. Якщо ти українець, будь українцем… Я — український художник, і роблю все, щоб бути ним.