Вівторок, 27 жовтня 2020
• COVID-19 на Тернопільщині: 213 випадків зараження за добу, один – летальний • Обірвалося життя медсестри обласного онкодиспансеру Степанії Кушнір • У Байківцях вчаділи троє людей • Дані обласної ТВК: на Тернопіллі проголосували майже 357 тисяч виборців, що складає 45% • У Тернополі вибори виграли Сергій Надал і «Свобода» • 103 виборчі дільниці відкрилися для голосування на території Тернопільської громади • Тернопільський теплохід «Герой Танцоров» після ремонту уже на плаву • У Біблійному саду у Тернополі відкрили унікальну скульптурну композицію «Вознесіння Господнє» • Як голосувати на місцевих виборах’2020 • Краса… із колючками! • Юрій Дзюбан: «Від нашого вибору залежить, чи буде розвиватися наша Громада!» • Роман Сасанчин: життя після «Голосу…» • Коронавірус забрав життя Галини Слюзар • Квартири – для Героїв! • У Підволочиському районі чоловік сапою проламав дружині череп • Побороли коронавірус – готуються до 65-річчя шлюбу! • Класичний університет Тернополя взяв участь у Всеукраїнському проєкті «Озеленення України» • Тернопільський ЦНАП видасть паспорти до виборів (графік) • Двоє дітей постраждали в аваріях на Тернопільщині • Освятили новий храм Покладення Ризи Пресвятої Богородиці УГКЦ
Учасник АТО Руслан Карпець: «Влада не цікавиться такими людьми, як я…»

Автор: Опубліковано: 29 Листопада о 14:00 1728


Неможливо забути чи відволіктися від пережитого, якщо нагадує не лише пам’ять, а й тіло. 15 вересня 2014 року під час обстрілів градами в Дебальцеві Руслан дивом вижив — йому відірвало руку, травмувало ногу.


Для Руслана Карпця із Кременця війна триватиме завжди. Неможливо забути чи відволіктися від пережитого, якщо нагадує не лише пам’ять, а й тіло. 15 вересня 2014 року під час обстрілів градами в Дебальцеві Руслан дивом вижив — йому відірвало руку, травмувало ногу… Врятував бронежилет, який передав йому на передову священик. Наш земляк захищав Україну у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади. Коли чоловік був на межі життя та смерті, рідним довелося доводити, що поранення він отримав на фронті, бо ж воював добровольцем, без належних документів. У військовому квитку Руслана після страшного бою хтось написав олівцем, що він помер… За три роки чоловік переніс десятки операцій, протезування руки в Німеччині, лікарі доклали величезних зусиль, щоб врятувати йому ногу… Нині кременчанину 27 років. Аби не піддаватися депресії, він шукає різні підробітки, намагається не сидіти в чотирьох стінах, зустрічається з побратимами… Днями «НОВА…» поспілкувалася з Русланом та його мамою пані Оксаною.

Схуд і протез руки не підходить

Із вересня 2014-го до серпня 2016-го Руслан лікувався в українських госпіталях, а також за кордоном. Торік навесні йому зробили протезування у клініці міста Дудерштадт у Німеччині. Перші враження від штучної кінцівки були надзвичайні, однак нині чоловік не носить її через втрату фізичної форми.

— Протез маю, але за рік я сильно схуд через хронічний панкреатит, тому не можу його носити, м’язи не дістають, натирає, — каже кременчанин. — Тепер мені потрібно або поправитись, або знову їхати за кордон і робити новий гелевий зліпок до протеза, а це знову чималі витрати. Торік протезування обійшлося в чималу суму. Допомогли добрі люди та волонтери. Якби не вони, то на владу годі сподіватися. Волонтери суттєво допомагали усім учасникам АТО, поки не з’явилися псевдоволонтери, котрі почали красти гроші, через що люди зневірилися. Влада нині не цікавиться такими людьми, як я. Поки з ноги не відчиниш двері у високі кабінети, ніхто навіть не згадає про тебе… Добре, що маю друзів, спілкуюся з побратимами, зокрема, з тими шістнадцятьма, котрі вижили… Вони навідуються до мене, я їжджу до них в різні куточки України. Друзі дають автомобіль, щоб я трохи підзаробив — когось підвезу, комусь щось доправлю. Чіпляюся за все, за що можна, щоб підзаробити…

«Якби мав руки та ноги, пішов би воювати!»

Живе Руслан у Кременці у батьківській оселі, яку йому відремонтували місцеві волонтери та обладнали необхідними зручностями. Завжди поруч із ним його мати, а останнім часом — і дядько. Пані Оксана пройшла з сином усі госпіталі, вона, як ніхто інший, розуміє його. На час поранення Руслан був розлучений з дружиною, нині не спілкується з нею, єдине — сумує за дитиною.

— Відразу після поранення Руслан дуже добре тримався. «Усе прекрасно!» — казав. А нині трохи пригнічений, бо ж постійний біль, особливо коли змінюється погода, — визнає пані Оксана. — Ми живемо на найвищій точці у райцентрі, тут постійні тумани, сирість, тому ломить кістки. Але, попри все це, Руслан не шкодує, що воював. «Якби я мав руки та ноги, то знову пішов би воювати!» — каже. «Задля чого ти став інвалідом? Дивись, що робиться в країні?! Ти ж тепер нікому не потрібен… » — буває, кажуть йому. «Ну і що?! Це мій вибір!» — відповідає. Син не вважає себе інвалідом. Не нарікає навіть тоді, коли бачить на дверях принизливі оголошення, що, мовляв, інвалідам-учасникам АТО належить безкоштовне лікування, а насправді без грошей не зроблять навіть укола, не поставлять крапельницю…

У Кременецькій районній лікарні практично усі ліки купуємо за свої кошти, нам пояснювали, що у них нема необхідних надходжень. Коли у сина нещодавно зловила підшлункова, довелося оплатити перевезення швидкою до Львова в госпіталь. Там усе зовсім по-іншому, у них повне забезпечення ліками. Із загостренням панкреатиту возили Руслана і до Києва, де його фактично із могили витягли… Якщо вдома погіршується стан, іду в аптеку по знеболюючі, ферменти для травлення, бо підшлункова погано працює. Для учасників АТО аптеки дають деякі знижки, але для нас все одно виходять величезні суми. На початках синові пропонували реабілітацію, та він навіть слухати не хотів, а тепер, може, би й поїхав, та вже не пропонують. Усі ці події відходять в минуле, забуваються…

«Ірина Луценко перейнялася нашим болем…»

Захищаючи Україну, Руслан віддав своє здоров’я. А що держава натомість дала чоловікові? Чи оцінена його велика жертва?.. Медалі, земельна ділянка, квартира… Усе це матеріальне, може, й тішить, але не гріє душу. А ось щира вдячність — скоріше від простих людей.

— Дуже багато нам допомогла народний депутат Ірина Луценко, — з вдячністю розповідає мати учасника АТО. — Завдяки її клопотанням та представників влади син отримав однокімнатну квартиру в Кременці. Познайомилися ми з пані Луценко у Вінниці в лікарні. Син лежав тоді у реанімації, був серед тих, хто у найважчому стані. Тоді йшла мова про ампутацію ноги… Там сином опікувалася місцева волонтерка. Якось до Вінниці приїхала Ірина Луценко, то волонтерка розповіла їй про Руслана, привела її в палату. Депутатка підтримала нас фінансово, допомогла з виготовленням документів, навіть погасила заборгованість сина по аліментах… Ми були вражені її турботою! Допомогли на лікування Русланові й кременчани: збирали серед підприємців, у школах, в церкві… Нині небайдужі люди іноді навідуються до нас із гостинцями.

Руслана протезували німецькі лікарі.

«Оце — мої брати!»

Рідні майже не залучають Руслана до домашніх справ, дають йому можливість займатися тим, що йому до душі, зокрема, водінням авто. Комунальні платежі, прибирання, прасування, готування їжі — усе це клопоти його мами та дядька.

— Замовили на зиму машину дров, бо Русланові дали лише 200 кубів газу. Деякі люди, чую, мають субсидії і взагалі не платять, а нам кидають подачку… Через контузію у сина боязнь темряви, тому постійно світить нічна лампа, а відповідно набігає багато кіловат. Було, що ми платили 400-450 гривень за місяць. Держава однією рукою ніби й дає, а іншою забирає. Колись моя мама розповідала, що чоловік її сестри повернувся з Другої світової війни інвалідом першої групи, то йому дали стовідсоткові пільги аж до смерті. І ніхто не вигадував 50 кіловат, 70 кіловат… Своєю пенсією по інвалідності син сам розпоряджається, комунальні платежі я оплачую. До Руслана часто приїжджають побратими. «Це — мої брати!», «Це — моя сім’я!» — говорить про них. А загалом йому непросто внутрішньо подолати війну: настрій міняється, як погода, зривається ночами, кричить… Війна і травми зробили його дратівливим. Та в душі він — добряк! «Давай допоможу взутися!» — пропоную йому. «Я не інвалід!» — відказує. «Допомогти одягнутися?» — запитую. «Я скоріше одягнуся, ніж ти!» — усміхається. Ще коли в одязі прикрите тіло, то люди не дуже звертають увагу на Руслана, а влітку, коли ходить у майці, — неможливо без сліз дивитися… Усі ці події в країні кардинально змінили життя нашої родини… Війна нагадує про себе щодня…


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Станом на 26 жовтня 2020 року в Тернопільській області за результатами досліджень методом ПЛР – у 19258 випадках діагноз лабораторно підтверджений (17905 випадків – дорослі, 1353 випадки – діти), з них 241 летальних (1 випадок житель сусідньої області). Видужала 14241 особа...


Рубрика: , Опубліковано: о 9:20


16 жовтня 2020 року передчасно пішла із життя, молодша медична сестра ІІ хірургічного відділення КНП «Тернопільський обласний клінічний онкологічний диспансер» Тернопільської обласної ради
КУШНІР СТЕПАНІЯ ЙОСИПІВНА...


Рубрика: , Опубліковано: о 9:01


23 жовтня, о 19:10, рятувальники отримали дзвінок від працівників поліції, що в селі Байківці Тернопільського району по вулиці Січових Стрільців, у одноповерховому приватному житловому будинку, ймовірно внаслідок отруєння природнім газом, загинуло 3 особи...


Рубрика: , Опубліковано: о 8:57


Понад 20% набирає партія «Європейська Солідарність»...


Рубрика: , Опубліковано: о 22:15



Теми дня
26 Жовтня
25 Жовтня
24 Жовтня
23 Жовтня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео