Хтось запитував, коли буде сповідати отець, а ще хтось цікавився, як… робити помічні краплі для носа, бо вона як турботлива мати трьох дітей має вже чималий досвід та багато порад.

Їй тут довіряють, її поважають, до її слів прислухаються. Уже майже 10 років Марія Чамарник – їмость. Як це – просто чи складно – бути дружиною священика?

— Пані Маріє, ви мріяли стати дружиною священика?

— Коли я була маленькою, мала шапку з двома великими помпонами, і мій дідусь жартував з цього приводу: «А в нашої попаді два кутаси назаді!» Дідусь був далекоглядним (сміється — авт.).

Якщо ж відверто, я цього хотіла. Я завжди була при церкві, співала спочатку в дитячому, потім у молодіжному хорі. До самого заміжжя тримала хоругву в церкві. Так, я бачила себе дружиною священика, я того хотіла. Мене часто запитують знайомі: «Ну, як тобі бути дружиною священика? То для тебе хрест чи благословення?» Я відповідаю: «Певно, це мій хрест, який є моїм благословенням», бо всі ті ласки, що у мене є, маю завдяки чоловікові-священику, який вимолює все це у Господа. А я маю багато чого: доброго чоловіка, здорових гарних дітей — донечку і двох синів, нормальну роботу, житло, достаток…

— Власне, завдяки служінню чоловіка ви опинилися у Тернополі…

— Чоловік на Тернопільщині вже 20 років, він тут вчився, працював. До слова, він від мене старший на п’ять років. А родом ми обоє з Львівщини, з невеличкого містечка Судова Вишня, що є батьківщиною відомого полеміста Івана Вишенського. Колись наше місто називалося Вишня, а згодом до нього додали Судова, бо в нас відбувалися суди перемишлянської землі. Обоє жили на відстані 20-ти хвилин ходьби. Все життя одне одного знали, але ніколи особливо не спілкувалися, просто віталися. А почала я з ним зустрічатися, коли він повернувся з навчання в Римі. Зустрічалися недовго — п’ять місяців — і вирішили одружилися.

— Як ви зрозуміли, що то ваша людина?

— Спочатку він мені став дуже добрим другом. Можна сказати, що ту свою любов я до нього плекала і досі плекаю. У мене таке враження, що я періодично в нього закохуюся. Перш за все він був моїм другом, якого я дуже поважала. Ця повага і дружба переросли в любов.

— Чим найбільше вам запам’яталося власне весілля?

— Ой, я дуже хвилювалася, як, мабуть, кожна наречена. Наше весілля було 22 липня 2007-го, цього року відзначатимемо 10-річчя шлюбу. У той день було дуже спекотно. До нас на весілля приїхало багато священиків — більше десяти. Отець Василь більше схилявся до того, щоб ми одружувалися в Тернополі, але я дуже хотіла брати шлюб у своїй церкві! Я уже казала, що тримала хоругву у своїй церкві. Це у Тернополі хоругви тримають і одружені, і  старші жінки, а у нас — тільки незаміжні дівчата. До того ж у нас була дуже строга дівчина, яка керувала тим процесом: не дай, Боже, у когось була негарна поведінка — вона більше хоругви їй не дала тримати!  Можна сказати, що це було тільки для вибраних. А котра дівчина йшла до шлюбу — то прощалася з хоругвою, це було як прощання з дівоцтвом.

До речі, можу дати гарну пораду дівчатам, які хочуть мати доброго чоловіка: я відмолювала в наміренні доброго заміжжя дев’ятниці до Юди-Тадея. Взагалі за посередництвом апостола Юди-Тадея можна отримати багато Божих ласк і розраду у скрутну хвилину, в чому я також переконалася.

— Дружина священика для багатьох є зразком, на неї звертають увагу, прискіпливіше оцінюють, але ж і їй іноді хочеться одягнути коротшу спідницю, яскравіше намалюватися, правда ж?

— У мене був такий казус. Якось на занятті з іноземної мови (пані Марія викладає англійську мову в Галицькому коледжі ім. В’ячеслава Чорновола — авт.) ми вчили, яка різниця між What are you and Who are you — хто ти є і що ти є. Що ти є — це за професією і хто ти є — за особою. Всі студенти розповідали про себе. Хтось почав розпитувати й мене, запитали, хто мій чоловік. Кажу — священик. Мертва тиша! І раптом така ремарка: «Ви дружина священика? Але ж ви нормальна!» А я кажу: «Та ми, дружини священиків, взагалі-то всі нормальні». «Але ж ви навіть малюєтеся, і манікюр у вас є!» Так, це нормально. Я молода жінка. Треба йти в ногу з часом, не кажу, щоб якісь тату робити, але я люблю і одягтися, і зробити макіяж та манікюр. Чоловік мені в цьому не перечить, тільки, щоб це все було в міру. А щодо одягу, то я прихильник класичного та офіційно-ділового стилю одягу, міні-спідничками ніколи не марила (сміється — авт.). А найбільше мені подобаються вишиванки, особливо вишиття на сучасному одязі. Навіть хлопцям своїм вишила сорочки, щоправда, багато часу це заняття забирає.

— В отця Василя дві парафії — у мікрорайоні «Пронятин», церква Преображення Господнього, та на масиві «Дружба», церква Святого цілителя Пантелеймона на Бережанській. Можете порівняти, як бути дружиною священика в місті та в селі? Бо власне, хоча Пронятин і має статус частини міста, все ж залишається селом.

— У селі більше відповідальності, на тебе всі звертають увагу. Але у Пронятині нормальні люди, хороші. За ті дев’ять років, що ми тут, мені здається, нас уже сприймають, як своїх. До мене не всі звертаються  «пані їмость» чи «пані Маріє», хтось каже «Марічка» чи на «ти», але для мене це не має значення. У звертанні «ти» часто може бути більше поваги, ніж у «ви». Люди нам допомагають. Ми прості з людьми, наші двері завжди відчинені для усіх, люди до нас приходять — ми і пригощаємо їх, і працюємо разом з ними на городі. У місті на тебе менше звертають уваги, ти губишся між людьми.

— З іншого боку, в селі не кожному вдається догодити. Ви з таким стикалися?

— Хіба що на початку. Перший рік нашого життя тут взагалі згадую як складний — мені тоді було всього 24 роки, я народила двох дітей відразу, і за два тижні після того ми переїхали в Пронятин, де ще у будинку нічого не було обладнано, словом, важко. До того ж було так спекотно! Я ходила по подвір’ї в шортах, і якась жінка зробила зауваження чоловікові: «Ваша пані їмость у шортах ходить», притому, що ті шорти не були якісь мегакороткі (сміється — авт.).

— Вам було прикро?

— Це зауваження не було для мене принизливим, можливо, трохи й стало прикро, але й чомусь мене навчило: щоб стежити за тим, що ти говориш, як одягнена, як себе поводиш. Це мене якоюсь мірою стимулювало: якщо я обрала місію бути дружиною священика, то мушу завжди себе плекати. Це важливо. Якщо твій чоловік вчить інших людей, чужих дітей, то і твої діти мають бути вдвічі кращими, відповідно і вимоги до них удвічі більші.

— Розкажіть про ваших діток.

— Старші двійнятка, їм наприкінці травня виповниться дев’ять, — Роман і Михайлик. Хлопці наші, хоча й народжені в один день, але зовсім різні. Якби з них був один хлопчик, то це була б ідеальна дитина (сміється — авт.). Роман дуже швидкий, гіперактивний, а Михайлик повільний, схильний до філософських роздумів.

— А вам з яким простіше?

— З тим, що на мене не схожий. Ромчик у нас рухливий, як я. А Михайлик вдався у нашого тата — такий же виважений, про все має час подумати. Михайлик мені й Оленку побавить. Я сказала — він послухав, а Романові треба три рази сказати. Нашій Оленці два роки і сім місяців, на хлопців вона взагалі не схожа, абсолютно інша. Насамперед – вона блондинка, у нас білявих більше немає. За своїм характером я більше мама для хлопців —  більше строга, тримаю дисципліну. З Оленкою так не вдається, вона – справжня дівчинка, надзвичайно ніжна. Хоча біля хлопців стає, як Ксена, принцеса-воїн, — може бігати з мечем, грається тільки машинками. Але й  тоді вона не втрачає своєї ніжності. Навіть тата називає тільки «татко» і коли мама посварить, то біжить до нього скаржитися на маму (усміхається — авт.). Навіть у їжі вона зовсім інакша: хлопцям, коли були маленькі, було байдуже, що їсти, аби побільше — вареники, картоплю зі сметаною. Оленка ж любить рибку, м’яско.

— До речі, чи є у вашій сім’ї страви, без яких не обходиться жодне родинне свято?

— Насамперед це яворівський пиріг, який завжди печуть у нас на Львівщині, а також м’ясо-гармошка. І цього року на Великдень обов’язково їх приготую, а рецептами залюбки поділюся із читачами «НОВОЇ…». Салати готуємо тільки овочеві, зазвичай без майонезу. Любимо також сири, це уподобання наш тато привіз з Італії, – пармезан, моцареллу, а також морепродукти. Звичайно, вони недешеві, але на свято можна трішки собі дозволити.

— На Великдень, інші свята ви, напевно, хочете поїхати до батьків, але в отця саме у святкові дні найбільше роботи…

— Батьки приїжджають до нас.

— О, ви знайшли чудовий вихід!

— Знаєте, десь років п’ять, як ми переїхали сюди, я почувалася досить дивно: і у батьківському домі вже не своя, і тут усе не було відчуття дому. Дуже дивувалася словам чоловіка, який любив повторювати, що «жінка – як верба: всюди прийметься». Думала, що це аж ніяк не про мене. Але минув час, і я справді «прийнялася». Тепер мені тут надзвичайно комфортно. Звикла також, що у свята чоловіка найдовше немає вдома, хоча я й була готова до того, але спочатку доводилося нелегко.

— Чи ви хотіли б, щоб ваші сини стали священиками чи монахами?

— Дай Боже! Знаєте, є люди, які просто фанатично бажають цього своїм дітям. Мені подобається, що мій чоловік не наполягає на тому, він вважає, що передусім вони мають бути добрими християнами, а стати священиком чи монахом — це має бути їхній свідомий вибір. Хоча ми в сім’ї маємо таку ласку Божу: рідний брат чоловіка, який, до речі, на 21 рік від нього молодший, пішов у монастир чину францискан. Торік у жовтні він прийняв облечини.

— За кілька днів – Великдень. Так хочеться, щоб серце кожного українця у цей день переповнювала радість Христового Воскресіння!

— Якщо ми готуємося до Великодня впродовж цілого посту, якщо з чистим серцем підемо на Літургію, до Причастя, то зустрінемо його якнайкраще. Знаю по собі: якщо я часто сповідаюся (а стараюся, щоб це було принаймні раз у два місяці, ідеально — якщо щомісяця, але не завжди мені так вдається), то це тримає мене в рамках. Я намагаюся не сказати чогось зайвого, не образити дитину, не крикнути – бо маю в неділю йти до Причастя. А якщо впродовж посту ми ще більше себе тримаємо в рамках – і в харчуванні, і в спілкуванні, і в добрих вчинках, то Великдень маємо зустріти якнайкраще. Добре, якщо в родинному колі за щедрим столом, але головне – в спокої та мирі.

Львівські страви від пані Марії

Яворівський пиріг

Чи то піст, чи свято, чи великий празник, жодний стіл вдома в нас, в трьох районах Львівщини — Мостиському, Яворівському та Городоцькому — не обходиться без пирога. А пиріг цей з дріжджового тіста і начинкою картопля-гречка. Він — як другий хліб на столі. У нас навіть такої неділі вдома немає, щоб не було того пирога.

Треба приготувати дріжджове тісто: на 250 мл теплої води дати 40 г дріжджів, дрібку солі, півпачки маргарину і борошна, скільки забере. Замісити досить туге тісто, трохи тугіше, як на паску.

Поки тісто підкисне, зварити картоплю, приготувати з неї пюре. Запарити гречку (не варити). Висипати гречку до картоплі, додати підсмажену цибульку, вимішати. Тісто розкачати, викласти начинку, зчепити зверху і перевернути цим місцем на денце, змастити яйцем. Випікати до готовності. Смакує замість хліба до усього: підливи, борщу, до овочевих салатів.

Печене м’ясо «Гармошка»

Ця страва досить відома і без неї у нас не обходиться жодне свято. Треба взяти свинячу вирізку або шию (полядвицю не варто, бо буде суха). Порізати її шматками, як на відбивну, але до кінця не дорізати. Приготувати суміш спецій – мелений перець чорний, червоний, духмяний, сіль і часник, пропущений через часникодавку. Змастити цією сумішшю кожен шматочок. Між шматками м’яса вставити шматок голландського сиру та кружальце помідора, за бажанням можна болгарський перець. Довкола м’ясо обкласти шампіньйонами. Акуратно розмістити все це в рукаві для запікання і випікати до готовності. М’ясо вдається дуже соковите та смачне.