Корови у Дорофіївці — із сімейної молочної ферми «Поділля еко мілк» Олега Липки. Цю власну справу чоловік започаткував три роки тому. Нині на його господарстві є 50 корів, донедавна була сотня голів худоби. Раніше фермер вирощував також понад три сотні кіз. Зменшив обсяги, бо через відсутність дотацій на тваринництво виживати малим господарствам у теперішніх реаліях стає все важче. За молоко переробники платять мізер, хоча в магазинах воно вартує в кілька разів більше. Сімейні ферми тримаються на ентузіазмі та важкій праці господарів.

«Друзі їхали в Америку, а я — в село»

— Дорофіївку омиває річка Збруч, утворюючи півострів, — краса! У селі є великі пасовища, тут сприятливі умови для розвитку тваринництва, — розповідає Олег. — Сільським господарством займаюся давно. Коли свого часу мої друзі їхали в Америку на роботу, я поспішав у рідне село (усміхається, — авт.). Викупив стару напівзруйновану ферму, звів нові господарські приміщення. Спершу придбав 350 кіз. Відкрив сироварню, виготовляв із десяток сортів сиру. Проте біля кіз багато ручної праці, тому невдовзі взявся за інший напрямок. Надихнувся прикладом господарів із сусіднього села, які відкрили молочну ферму. Поспілкувався з ними, поїздив по інших сімейних фермах по Україні, щоб перейняти досвід. Починав із 20 корів. Завдяки співпраці з соціальним проєктом підтримки сімейних молочних ферм вдалося налагодити роботу. Фахівці допомогли спроєктувати будівлю ферми. Далі я взявся розширювати господарство. Орендую поле, вирощую зернові культури, щоб було чим годувати худобу взимку.
Певний період ми переробляли молоко на сир. Виготовляли близько десятка видів, реалізовували в магазинах. Проте технолог виїхав за кордон. Знайти гідну заміну не вдалося, тому призупинив роботу сироварні. Дві сім’ї із Закарпаття у попередні роки допомагали мені на фермі. Торік вони також виїхали за кордон. Ще двоє чоловіків, які заготовляли корми для худоби, пішли захищати Україну. Важко нині знайти підмогу, бо не сильно хтось хоче трудитися біля худоби. Недавно я подав оголошення про роботу, але наразі нема бажаючих. На фермі важка праця, та ще й стереотипи стримують. Знаєте, як колись лякали дітей, що якщо не будуть вчитися, то підуть «бикам хвости крутити». Насправді ферми — це поширений і перспективний напрямок у цивілізованих країнах. Проте, на жаль, не в українських реаліях.

«Без дотацій тваринництво не виживе»

— Ні пандемія, ні війна сильно не вплинули на мій бізнес, бо як трудився, так і продовжую, але стає все складніше через байдужість держави, — ділиться думками фермер. — Дрібні виробники кинуті на самовиживання. Один раз за чотири роки отримали дотацію — по 5 тисяч гривень на одну корову. Нині взагалі не згадують про нас. Без дотацій фермерам неможливо дати собі раду. Все тваринництво у світі існує завдяки державній підтримці. Я був на фермах у Польщі та Бельгії. Там виділяють дотації на придбання тварин, обладнання, техніки, пропонують вигідні кредити. В європейських країнах заохочують громадян займатися тваринництвом, а в нас всім байдуже. Щоб взяти кредит на придбання обладнання в Україні, треба віддати під заставу хату або ферму. До того ж, відсотки захмарні. Прикро, але така політика спрямована на знищення тваринництва. Багато сімейних молочних ферм вже закрилися або на межі закриття. Моє фермерство важко назвати бізнесом, бо працюю у збиток. Перекриваю витрати доходом з іншого бізнесу. Тваринництво — це швидше моє хобі. Не знаю, доки протримаюсь при такій ситуації. Як кажуть, важко нести, але шкода кинути. Переживемо зиму, а там далі будемо бачити, як діяти.
Нині всі проблеми в державі списують на війну. Про тваринництво чиновники взагалі забули. Аграрії, які вирощують зернові, також у складній ситуації. Скажімо, закуповували тонну насіння гречки по одній ціні, а нині продають врожай по значно нижчій. У мінусі вже другий рік. А скільки можна так задарма трудитися без просвітку? Не знаю…
Труднощів чимало, але бойкотувати не можемо, поки на фермі є худоба. О 4-ій ранку треба прокинутися, щоб подоїти корів, вигнати на пасовище, почистити хлів. Далі чекає праця на полі. Якщо не доглядати за господаркою, то не буде толку. Моя ферма — як друга моя дитина. Вклав у неї не тільки кошти, а й душу. Побудував приміщення цеху, хотів займатися переробкою — виготовляти масло, йогурти, вершки. Наразі ці задуми поставив на паузу.

«За два дні здав 50 голів худоби і пішов на фронт»

— На Тернопільщині є близько десятка ферм сімейного типу. Здавалося б, що всі вони потрібні, адже натурального молока бракує, але ж ніхто не хоче платити адекватну ціну, — каже Олег. — Нещодавно у Рівному була зустріч дрібних виробників із переробниками молока. Вчергове обговорили нагальні проблеми. Директори молокозаводів бідкаються, як їм важко, бо значні ресурси спрямовують на логістику. А фермерам хіба легко тримати худобу, обробляти поля? За літр молока жирністю 4,5 % мені платять 8,50 грн, а в магазині пакет молока жирністю 2 % вартує майже 40 гривень. Із Польщі привозять ще дешевше молоко невідомо якої якості — і люди купують. В Україні не цінують працю фермерів. Нікому не потрібне натуральне молоко. І це при тому, що в селах вже рідко хто з господарів тримає корову. Колишні колгоспні ферми знищили. У Дорофіївці свого часу була відгодівельна ферма на 4,5 тисячі голів. Нині на тому місці руїни. Натуральне молоко фермери могли б постачати у школи, дитсадки, лікарні, але щоб налагодити співпрацю, отримати дозволи, треба пройти сім кіл пекла і то не допустять. Так і п’ють діти порошкові продукти. Деякі фермери продали корів, а натомість взялися вирощувати свиней, бо зараз це більш рентабельний напрямок. Однак це теж до пори до часу. Моєму знайомому фермеру вручили повістку, то він за два дні здав 50 голів худоби і пішов на фронт. Живемо надією, що ще трішки і щось нарешті зміниться у нашій країні. І так роками… Виходу нема. За кордон не хочемо виїжджати, бо любимо свою землю. Мусимо пройти ці важкі випробування і не втратити надію.