То продаватимуть землю чи не продаватимуть? А вітчизняні шахраї й пройдисвіти набагато кращі за іноземних? А проведуть референдум чи спритники, наділені владою і можливостями, “обтяпають” все по-своєму? А якщо раптом надумають продавати, то хто від того найбільше виграє? Історичний досвід чомусь підказує, що пересічний українець — навряд. Так було раніше. Так є тепер. І так, чомусь думається, буде і надалі…

Розведуть війська від лінії зіткнення чи не розведуть? А, може, “розведуть” (в жаргонному розумінні) вершителі людських доль (без натяку на небеса) всіх нас, більшість з яких таки хочуть миру, і гібридна війна перейде у такий же гібридний “заморожений” конфлікт, на якому, як це не парадоксально, багато хто призвичаївся «гріти руки»?
У кожній справі, дрібній чи великій, хочеться докопатись до суті. Зрозумівши її, розгледівши (чи намацавши) її серцевину, легше знайти правильний шлях для розв’язання проблеми, планування наступних кроків, уникання небажаних контактів чи, навпаки, налагодження потрібних зв’язків. З цієї позиції хотілося б розглянути ситуацію, в якій сьогодні перебуває Україна, і можливі шляхи виходу з неї.
Про жорстокість війни на сході країни говориться неприкрито; кадри і фото похорон військова цензура не вирізає; стомлені бійці з закіптюженими порохом обличчями кажуть, що не відступлять; волонтери всебічно допомагають… Неминуче виникає питання: «Доки це триватиме?».
«Як це — доки?! До нашої перемоги!» — обурено вигукне якийсь щирий патріот. Але чи розумно? Наші перспективи у протистоянні із східним монстром перебувають десь всередині між двома крайнощами. Одна названа: «Наша перемога». Звучить, звичайно, гарно. Питання в тім, наскільки вона нині реальна. Друга: «Якщо Росія вдарить усією своєю потугою, включаючи авіацію, ми протримаємося декілька тижнів». Це — не моє “каркання” клятого “пораженця”. Зішлюся на думку відомого журналіста видання “Український тиждень”, доцента Києво-Могилянської академії, політолога, військового експерта, володаря відзнаки Міністерства оборони України “Знак пошани” Ігоря Лосєва. Сам журнал, до речі, не скупиться на критику нової команди, і в його матеріалах помітно простежується нотка суму за часами правління державника із шоколадним хобі. Отже, слово І.Лосєву.

 Спершу, як мовиться — “за здравіє”: “За роки війни ми точно стали сильнішими. Збройним Силам вдалося провести принаймні частину реформ, які підвищили боєздатність війська. Забезпечення стало кращим, поволі на позиціях з’являються нові зразки озброєння і техніки, значно посилилася бойова підготовка. Так, у 2018-ому було проведено близько 30 бригадних, понад 1300 командно-штабних, майже 300 батальйонних та 14 льотно-тактичних навчань, ще понад 200 штабних навчань з органами військового управління. Танки їздять, артилерія стріляє, літаки літають. За даними Міноборони, це на 20% більше, ніж попереднього року, годі вже й казати про довоєнні часи, коли більшість навчань відбувалася на папері, а техніка ніколи не виходила з парку…”.
Додає впевненості? Так. Дуже хотілося, щоб по отих російських “туристах”, “трактористах” разом з їхніми “тракторами” і “комбайнами” і ще по купі представників “мирних професій” садонули з такою силою, яка одразу ж збила б пиху зверхності з правителів у Кремлі, а заразом — зменшила рівень такої ж зверхньої хамуватості ведучих їхніх політичних телепрограм. Однак… читаю далі у І.Лосєва: “Об’єктивний аналіз показує, що ЗСУ в їхньому нинішньому стані не зможуть протриматися більше ніж три-чотири тижні. При цьому російським військам буде завдано певних втрат. Але з огляду на їхній загальний потенціал ці втрати не стануть критичними й дадуть змогу виконати стратегічне завдання хіба що з корективами щодо термінів. Наразі українська система ППО навряд чи зможе витримати, не кажучи вже про те, щоб відбити масований удар, а надто коли йдеться про новітні високотехнологічні дистанційні засоби нападу, як-от «Кинжал» чи «Калибр». На цей факт треба зважати без хибного шапкозакидання”.
Ось так. І будь мудрий, як кажуть у народі. Треба шукати якусь середину в цій «виделці». Введемо воєнний стан і – «Вперед на Москву!»? США кинуть нам на допомогу «Абрамси», «Томагавки» і своїх «зелених беретів» із намащеними маскувальним кремом лицями? Ніколи – Росія не Афганістан і не Югославія, ще чого доброго, здуру садоне чимось ядерним… Санкції? Вплив економічного виснаження на Росію і на нас можна охарактеризувати відомим «Поки товстий схудне – худий ноги протягне». Адже «старший брат» теж старається висмоктувати з нас усе можливе, витягнути всі жили… Європа нам допоможе? Вагомість допомоги (за яку ми щиро вдячні) наших головних союзників – Польщі і Литви, — має свої окреслені межі; французький президент Макрон, заколисаний піснями «кремлівської сирени», вже намагається налагодити “дружбу — amitié” з Путіним. Тому чекати, що прагматична Європа довго тиснутиме санкціями на Путіна (які вдаряють і по ній) задля того, щоб сподобатися нам, українцям, трохи наївно. Реально вторгнення російської танкової лавини (чим постійно лякали порівняно недавно Яценюк, Турчинов і Порошенко з Клімкіним з надією більш активного залучення до конфлікту) європейцям у видимому майбутньому не загрожує – Росії цілком може вистачити газового краника…
Прикра якась виникає думка: «кремлівський коротун» усе заздалегідь прорахував, а тепер зі зловтіхою пожинає плоди своєї політики…

Так недалеко й до звинувачення у капітулянтських настроях. Та все ж… розведуть війська від лінії зіткнення чи не розведуть? А землю — продадуть чи не продадуть? Чи, як звикло, “розведуть” нас всіх?