Знайомтеся, це — Михайло Невідомський. «Можна просто Міха», — усміхаючись, каже хлопець. Він — унікальна постать для української культури, адже того, що робить він, не робить більше, мабуть, ніхто! От скажіть, ви чули реп… на слова Ліни Костенко, Василя Стуса чи Павла Тичини? А він його… творить — самовіддано, натхненно і талановито. Зі своїм гуртом «Апокриф», співаючи і власну лірику, і унікальний реп на слова українських класиків, Міха виступає перед військовими та школярами — більше того, робить це на волонтерських засадах: аби підтримати оборонців України та щоб молоде покоління українців зростало справжніми патріотами. А ще він приїхав із міста Буча на Київщині, де мешкає, до Тернополя, аби розказати про свою творчість. Отож…

— Михайле, гурт «Апокриф» це — …?

— Це я і моя добра знайома, подруга дитинства Юлія Шатило. Нашому гурту  вже шість років. До  «Апокрифа» я грав «важку» музику — був гітаристом у метал-гурті «Against the will»,  але колектив розпався… Я — музикант-аматор, самотужки опанував гітару і бас. У мене три досить «різностильові» освіти:  тракторист широкого профілю, режисер театралізованих заходів і бібліотекар. «Апокриф» починався як свого роду музичний експеримент: ми кладемо на реп як вірші українських класиків, так і мої авторські поезії.

— «Наші рани загоюють рими» — пишеш ти в одному зі своїх віршів. Власне, так і народжується твоя поезія?

— Поезія народжується з болю. Скажімо, будучи школярем, я не писав віршів. Та й читав я на той час, чесно кажучи, мало і неохоче. Почав писати десь років з десять тому, після того, як перейшов через вкрай складні життєві обставини.  Тоді ж, коли після травми я був змушений тривалий час лікуватися, узяв до рук  «Кобзаря» Тараса Шевченка і взявся заново його перечитувати… Він став моєю настільною книгою. Узагалі, як на мене, Шевченко —  найбільш спотворена постать української літератури. Він — далеко не старий дід в овечому кожусі, як нам його чомусь завжди «подають»… Насправді Шевченко був «неформалом», бунтарем, багато у чому навіть провидцем — ось чому його твори актуальні донині і так добре «вписуються» в сучасність. Біда в тому, що його не читають повністю, а  цитують якісь певні, вирвані з контексту, фрази, не шукаючи глибшого розуміння. Мені дуже подобається вірш Шевченка «Не женися на багатій». Власне, вчергове перечитуючи його, я задумався: а чому б цю поезію не… зарепувати? Так почалося покладання поезії на біти, згодом з’явилася назва «поРЕПані вірші», і пішло-поїхало…  За понад шість років я поклав на реп більш як півсотні віршів українських класиків — Тараса Шевченка, Василя Стуса,  Павла Тичини, Максима Рильського, Василя Симоненка…  Є пісні і на слова наших сучасників: Ліни Костенко, Сергія Жадана, Юрка Іздрика… Якось ми виступали на творчому вечорі Ліни Василівни, де була присутня її донька Оксана Пахльовська. Записали диск з піснями на слова Сергія Жадана і передали йому. Але все-таки найчастіше РЕПуємо класиків…

— Чи складно «репувати» вірші класиків? Є таке, що чиїсь поезії легше «лягають» на реп, а чиїсь — важче? Це питання техніки чи все-таки натхнення?

— Чесно скажу, що кладу на музику ті поезії, які мені подобаються. Коли читаєш вірш, і він зачіпає у тобі якісь невидимі струни, то і музика з’являється сама по собі. Наприклад, вірш Василя Стуса «Цей біль — як алкоголь агоній»  — мій улюблений вірш. Я його прочитав, відчув і миттєво зробив пісню. Так само поклав на музику його «Отак живу — як мавпа серед мавп». Так що було б натхнення, а «зарепувати» чи й просто покласти на музику можна все! Скажімо, поезія того ж таки Шевченка узагалі універсальна — дуже гарно звучить у готик-обробці, цікаво лягає і на рок, і на реп…  Проте мені хочеться не просто заспівати ту чи іншу поезію у стилі реп, а насамперед  показати, що наша класика може бути цікавою, живою, нешаблонною та ненудною. «Апокриф» — це моя спроба осучаснення класики. Бо ж найкращий спосіб вбити охоту до читання класиків у дітей — змушувати вчити їхню творчість так, як нині це роблять у наших школах… Пригадую, коли ми, поклавши на музику, заспівали   вірш «Молюсь і вірю» Максима Рильського, нам одна зі школярок  написала, що завдяки цій нашій пісні вона нарешті змогла  вивчити цей вірш і таким чином підготуватися до ЗНО. І справді ж — вчити набагато цікавіше та легше, якщо слова не просто повторювати, а наспiвувати. Це надихнуло нас на новий проект — зробити окремим блоком так званий «Реп до ЗНО» — читання поетичних творів, які школярі мають знати у рамках зовнішнього незалежного оцінювання. Ми завжди залюбки виступаємо перед школярами (наразі здебільшого у Києві та області, але дуже хотіли б розширити географію своїх виступів, скажімо, проїхатися з туром школами Західної України!) для того, щоб вони зрозуміли і полюбили українську поезію.

— А хто узагалі він, ваш слухач? 

— Ми виступаємо з поетичними реп-читаннями  там, де нас кличуть і розуміють, перед школярами та військовими у Києві та області. Нашій молоді дуже потрібна «осучаснена» українська поезія. Зрештою, не лише молоді: пригадую, ми якось  виступали у будинку для людей похилого віку. І уявляєш, люди, яким було по 70-80 років, прослухавши нашу програму, написали листа з проханням, аби ми… ще  раз до них приїхали! Це я до того, що хтось помилково вважає, ніби старше покоління не сприймає реп. Усе залежить від людей.

Я не можу сказати, що наша музика — для якоїсь певної категорії, конкретної субкультури — скажімо, реперів чи «неформалів». Вона для людей, які вміють відчувати, яким не байдуже, про що та чи інша наша пісня. Зрештою,  вона просто для людей, яким не байдуже. Нині я ще окремо працюю над сольним проектом — там будуть більш, я б сказав, соціально агресивні пісні. Нині довкола —  так багато того, що болить… Повальний алкоголізм, наркоманія, ігроманія, злочинність, тотальне зубожіння та збайдужіння людей. За цим уже неможливо просто спокійно спостерігати, і спокійно про це не скажеш, треба «бити в набат»… Тому якщо бодай когось моя поезія та музика або ж поезія Василя Стуса чи Ліни Костенко відвернула від вживання алкоголю і «навернула» на читання — отже, я вже недаремно усе це роблю…

Насправді щоразу, коли я вже готовий здатися і опустити руки, з’являється щось, що дає мені можливість знову повірити у власні сили і у те, що моя музика не байдужа іншим. Коли зовсім юна дівчинка, яка живе на території окупованої Донеччини, де і нині ведуться бойові дії, пише мені: «Я слухаю ваші пісні і вони дають мені силу вижити у цьому пеклі…», це не може не надихати. Чи коли, наприклад, дізнаєшся, що твою музику слухає українська діаспора в Америці, до речі, ваші земляки з Тернопільщини. Бо насправді те, що ми робимо, ми робимо на «голому» ентузіазмі. Бо щоб нашу творчість почули (принаймні аби викласти трек на ютуб канал, я вже не кажу про організацію концертів!) мені доводиться важко працювати — фізично працювати, аби заробити кошти на запис нової пісні…

— Тобто, ти не те, що не заробляєш творчістю, а навпаки — вкладаєш у творчість те, що заробляєш?..

— Ну, власне, так. А зважаючи на те, що у мене була важка травма голови і доводиться багато лікуватися, що не дає змоги повноцінно працювати, то фінансово доводиться дуже складно. Мрії про запис на професійній студії чи про якіснішу апаратуру, на жаль, так і залишаються мріями… Записуємося в знайомих у Києві на аматорській домашній студії. І хоча я і не люблю когось про щось просити, але просто-таки був змушений звернутися за фінансовою підтримкою до усіх небайдужих, аби мати змогу записати нові пісні… Пам’ятаю, були і доволі курйозні випадки: після того, як я випустив пісню із текстом «Яка сумна новина, яка сумна новина, подорожчала «Мівіна», подорожчала «Мівіна», мені прислали… ящик «Мівіни! Зрештою, річ не лише в фінансовій підтримці (хоча, чесно кажучи, нам вона ой, як потрібна!), а й в тому, щоб мати можливість показати власну творчість. Власне, наразі найбільше ми показуємо свої пісні в інтернеті — на ютуб каналі https://www.youtube.com/channel/UCARz3WFUVxlVo29tdHDlPdA, але ж хочеться і живих виступів, щоб бачити реакцію публіки. Прикро, що в Україні чомусь доволі упереджене ставлення до репу. Я висилаю наші треки на радіо і постійно чую відмовки — «ні, реп ми не берем…»  Коли ми наприклад, подаємо заявку, аби виступити на тому чи іншому фестивалі, нам відмовляють, мотивуючи: «А в нас реп «не іде»… А тим часом наші школярі повально слухають російський реп — просто тому, що ніхто не запропонував їм української альтернативи… Насправді нам потрібно не так уже й багато: щоб на нас хтось звернув увагу, щоб простягнув руку допомоги, скажімо, допоміг організувати тур по школах України… Щоб збулися не мої слова з вірша: «У тренді підміна понять, у тренді серця байдужі, все не те, все давно не такі тіла витісняють душі…», а слова із пісні «Моя країна…»: «Це моя країна вкотре витре сльози, візьме в руки косу і бур’ян покосить»…
Послухайте цю композицію:

Мені  дуже хотілося б, щоб вона збулася…