Уже п’ятий рік Крим анексований Росією. Кожна весна нагадує тривожні події 2014-го, коли на півострові з’явилися «зелені чоловічки», коли загарбник Путін ввів війська і під виглядом псевдореферендуму прихопив частину території України. За ці роки Росія «переселила» до Криму півмільйона росіян та мешканців Донбасу (населення півострова до анексії складало 2 млн.). Натомість не захотіли миритися з ситуацією в Криму і виїхали на материкову територію України 50 тисяч кримчан. Прибули переселенці й на Тернопільщину. Нині в нашій області мешкає 2135 внутрішньо переміщених осіб, з них із анексованого Криму — 225 осіб (138 сімей). Навесні 2014-го із кримського міста Керч на Тернопільщину приїхало подружжя Надія та Богдан Марчуки із донечкою Алісою, думали — на місяць-другий, а відлік пішов на роки. Нині дівчинці вже 5 років, два роки тому в подружжя народився синочок Ростислав. «НОВА…» познайомилася з цією родиною, малу батьківщину якої незаконно відмежували кордоном.

— Надіє, чому ви переїхали саме на Тернопільщину?

— Спершу ми приїхали до Кременця, звідки родом мій чоловік. Два-три місяці жили там, але чоловікові важко було знайти оплачувану роботу, тому переїхали до Тернополя. З чоловіком ми познайомилися у Києві: я навчалася на менеджера зовнішньокультурної діяльності, чоловік там працював. Потім переїхали до мого рідного міста Керч, одружилися, кілька років прожили там, як раптом — анексія… У Керчі ми залишили свою квартиру, тут наймаємо житло — вже на третю квартиру переїхали…

— В яку мить ви зрозуміли в Керчі, що треба пакувати валізи?

— Коли на Донбас рушили танки… Чоловік хвилювався, що в Криму буде те ж саме. Він не думав, що в Криму настільки проросійське населення, що легко змириться. Більшість мешканців Керчі віддавна за Росію, адже моє місто — крайня східна точка Криму, там тісно все пов’язано із сусідньою країною, багато хто там має родичів. 15 хвилин автобусом із Керчі до переправи, 20 хвилин поромом — і ти вже в Росії.

— Як батьки сприйняли ваше рішення?

— Думали, що скоро повернемось, але… Їм не до вподоби, що ми тут. Батьки хотіли б, щоб ми були ближче, хотіли б допомагати нам. Спершу вони передавали поштою якісь речі, тепер це неможливо, російські банки навіть блокують перекази з Криму до України.

— За ці роки ви навідувалися додому?

— Влітку 2014-го до нас приїжджали мої батьки, тоді ще курсував потяг «Керч-Львів». Я була вдома тричі, востаннє їздила з донькою торік улітку.

— Бачили сумнозвісний міст через Керченську протоку?

— Так, там їздять автомобілі, кажуть, що міст «присідає»… Бачила і кордон між Кримом  та материковою Україною — це жахіття: ні освітлення, ні лавочки, ні магазину, ні нормального туалету… Здається, на мексиканському кордоні краще. До Керчі я добиралася з кордону на таксі, тому проблем не було. На кордоні перевізники вже налагодили свій бізнес. Можна їхати до Криму автомобілем чи автобусом, але прикордонники довше «шманають». Буває, що й на добу зупиняють транспорт, якщо непорядок із документами.

— Що змінилося в Криму за час анексії?

— Звели нові будинки, торгові центри, побудували дороги… Ціни там удвічі вищі, але й пенсії та зарплати вищі. Про рівень життя з чужими я не спілкувалася, моїх батьків-пенсіонерів ніби все влаштовує. Мінімальна пенсія там 8 тис. рублів (близько 4 тис. гривень). У моєму місті той, хто ходив у плавання, досі ходить, інші працюють у ресторанах, барах, готелях. Ті, що мали заощадження, придбали автівки, яких навезли з Росії.

— Як місцеве населення сприймало будівництво Керченського мосту?

— На «ура». Усі безмежно раділи в соціальних мережах. Проте той міст так побудували, що Керч залишилася збоку. Туристи з Росії навіть не заїжджають у наше місто, прямують до Севастополя, Ялти, Алушти, Алупки.

— Чи є все ж в Керчі патріоти України?

— Керч — дуже проросійське місто, більшість населення підтримує політику Москви. Люди дивляться російські телеканали, їм вішають локшину на вуха, і вони вірять. До анексії ситуація не була особливо іншою — навіть колись дивно було почути українську мову на вулиці. Можливо, в інших містах Криму є більше патріотів України, у Керчі тільки мій чоловік вболівав…

— Лідер кримських татар Мустафа Джемільов якось сказав, що є два варіанти повернення Криму до складу України — зміщення президента РФ Володимира Путіна або розпад Росії. А як ви думаєте, українцям вдасться повернути Крим?

— Не знаю, як повернути Крим, якщо більшість кримчан із перших днів вважають себе росіянами. Україна каже, що Крим — наш, а тамтешнє населення переконане в протилежному. П’ять років у головах кримчан вже нема України… Ми все більше втрачаємо Крим…

— Вас болить ця ситуація?

— Звісно, я хочу, щоб Крим повернувся до України, але, на жаль, надії мало… Від нас мало залежить… Усі ці події перевернули наше життя…  Переселенці нині погрузли у буденних клопотах. Думаємо, де будемо завтра жити, що будемо їсти, як підняти дітей на ноги… Люблю Крим, об’їздила увесь півострів, але розумію, що від нього отримала все. Про відпочинок у Криму не думаю. Знаючи, які там ціни і сервіс, краще їхати до Туреччини чи Єгипту. Єдине, що дуже не вистачає з Криму, — це моїх рідних.

 

 

— Кажуть, що Крим став «територією страху». Мої знайомі у Криму зізнаються, що з кожним роком там все важче бути українцем…

— Не знаю… Мої батьки це питання не порушують. Кажуть, що їм шкода, що ми переїхали до «бандерівців», які «їдять дітей» (сміється, — авт.).

— Вони справді вірять безглуздим російським новинам?

— Так, мій батько вірить мас-медіа. Просить, щоб ми були обережні. Йому 76 років, у нього погляди давно сформовані, їх не змінити.

— Не виникають через це конфлікти?

— Іноді виникають. Мамі не подобається, що ми залишили житло, а тепер поневіряємось по чужих квартирах. Коли загострюється розмова з батьком, кажу, що мені треба іти до дітей, і вимикаю інтернет. Єдине добре, що тато згоден із думкою, що дружина має іти за чоловіком. Вважаю, що через політику не варто рідним сваритися. Більшість сімей переселенців нині розділені кордоном, але, попри все, рідні мають залишатися рідними.

— Те, що ви виїхали з Криму — це певна позиція? 

— Це більше позиція мого чоловіка, а я підтримала його. Російський Крим невизнаний жодною державою, довелося б брати паспорт Росії… Там ізоляція, це гнітить. Звісно, що нам нелегко починати все з нуля, але повернутися — це ніби визнати свою неправоту. Не кажу, що ми залишимось все життя в Тернополі, можливо, колись переїдемо до Києва чи Одеси.

— Як адаптувалися у Тернополі? Чи були труднощі?

— Труднощі й нині виникають. Важко було з мовою, я досі спілкуюся з рідними російською, чоловік — тільки українською. «Ви що, з Росії?» — запитав якось шестирічний хлопчик, почувши як ми з донькою спілкувалися в недільній школі. Доросле населення з розумінням ставиться до нас. Донька добре вивчила українську. Коли ми їздили до Криму, вона тиждень з дітками на вулиці говорила українською, усі дивувалися.

 

— Ви знайшли себе у Тернополі?

— У мене такий характер, що не прив’язуюсь до місця, тому всюди почуваю себе комфортно. Тернопіль дуже гарне місто, багато людей мріють тут жити. Єдиний мінус — низькі зарплати. Для молодої сім’ї мало перспектив. Мій чоловік працював на будівництві, нині — завідуючий складом, проте зарплати вистачає лише на прожиття, скажімо, відкладати на житло наразі не можемо. У Тернополі гарні парки, став, ми часто гуляємо з дітьми. Ще мені подобається менталітет мешканців Західної України. Тут більш релігійні люди, з іншими цінностями, навіть по-іншому одягаються і спілкуються. У Донецьку та Криму — холодні культури, там кожен думає тільки за себе, нікого не хвилює думка інших, тому там більше досягають у житті, а в Західній Україні — тепла культура: традиції, спілкування, люди допомагають одні одним. «Культуру» Криму за останні роки ще й формують росіяни. Москвичі та пітерці приїжджають відпочивати, напиваються, гасають на автівках, вчиняють ДТП… Поводяться «безбашенно», бо вважають, що Крим — їхній, що море  — по коліна, мають гроші, тому місцеве населення поклоняється їм, закриває на все це очі… Таке життя — розбіжне з моїми поглядами, тому я — тут.

Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Крим, переселенці