Через масштабне вторгнення росії в Україну багатодітна сім’я Марини Громенко із шахтарського міста Торецьк Донецької області змушена була виїхати на Тернопільщину. Знайшли прихисток у селі Долина на Теребовлянщині. У Марини — дев’ятеро дітей. Так склалося, що жінка виховує їх сама. Найстарша донька Олена має власну сім’ю, живе окремо. Інші діти ще під крилом своєї матусі. Ганні виповнилося 16 років, Олександрі — 15, Миколі — 12, Меланії — 11, Надійці — 10, Аланові — 7, Даринці — 5, Вероніці — 4.
У їхній хатині в Торецьку якийсь час жили українські захисники. Що зараз з помешканням, чи вціліло після майже щоденних обстрілів, їм невідомо. Громенки сумують за своїм містом, але зізнаються, що дороги назад наразі не бачать. Доки триватиме війна, діти мусять бути в певній безпеці.

— У попередні роки лінія фронту знаходилась за чотири кілометри від Торецька. Як ви жили з дітьми серед постійної загрози?

— Війна для нас почалася у 2014-ому році. Прильоти, гупання, загиблі… Ми з дітьми ховалися по підвалах. Влітку 2014-го окупанти захопили Торецьк. Упродовж місяця тривав хаос, зрадники спробували провести псевдореферендум. Але ЗСУ, на щастя, швидко відбили наше місто. Під час боїв зазнали пошкодження деякі будівлі, згорів соцзабез, але загалом життя тривало. Звісно, в Торецьку було небезпечно, але з часом мешканці звикли до реалій війни. Ніхто не думав, що нас чекає ще страшніше…

— Чи 24 лютого ви відразу зрозуміли, що росія почала масштабне вторгнення? Що відбувалося у Торецьку?

— Вже й не пригадаю, чи скоріше дізналась про вторгнення із новин, чи почула прильоти. Доносились постріли, над головою ревіла авіація, падали снаряди… У Торецьку були такі прильоти, що сусідній будинок зрівняло із землею. Ми з дітьми ховалися в маленькому погребі, який хтозна, чи врятував би нас. Не стало газу, світла, одна криниця на всю вулицю. Довелося все кидати й втікати. Поспіхом склала в рюкзак документи, трохи дитячого одягу, перекус і рушили в дорогу. Виїжджали евакуаційним автобусом. Мали їхати потягом із Краматорська, але чомусь в останню мить змінили маршрут на Покровськ. Завдяки цьому ми залишилися живі… На залізничний вокзал у Краматорську того дня прилетіла ракета. Постраждало багато людей, які мали їхати тим же потягом, що й ми.

— Як ви потрапили на Тернопільщину?

— Все це випадково, бо не мали тут ні друзів, ні родичів. Першою з Донеччини виїхала моя найстарша донька з трьома своїми дітками. Потрапила на Теребовлянщину. «Виїжджайте з Торецька! Небезпечно там залишатися!» — благала мене. За нею через кілька днів після вторгнення росії ми також попрямували в Західну Україну. В Покровську волонтери посадили нас на електричку, далі на якійсь станції ми пересіли в потяг. Діти хвилювались, щоб по нас не влучила ракета. Замість вийти в Тернополі, ми помилково поїхали до Львова. Довелося повертатися. Раніше ми тут ніколи не були, тож не орієнтувалися. Думали, що побудемо трохи на Тернопільщині й повернемось додому, але, на жаль, війна й далі триває… Не всі документи я встигла забрати з дому, але добре, що живі й в спокої.

— Хто надав вам прихисток у Долині?

— «Моя мама з вісьмома дітьми їде. Чи можете підшукати житло?» — звернулася старша донька до старости Долини Наталії Ковальської. Дали клич серед мешканців села. Відгукнулася прийняти в своїй хаті місцева жінка, яка нині живе у Чехії. Щиро дякуємо їй за гостинність і за добре серце! Завжди підтримує нас морально. Наразі повертатися нам нікуди…

— Чи адаптувалися ви за півтора року на Тернопільщині?

— Нас доброзичливо прийняли у Долині, огорнули турботою і теплом, тому ми помалу відновилися після пережитого. Четверо дітей відвідують місцеву школу. Наступного року Даринка піде в перший клас, якщо залишимося тут. А далі побачимо, яка буде ситуація в країні… Старша донька спершу переїхала з Долини до Тернополя, а потім — до Києва. У нас був шанс податися за кордон, але мені не хотілось ризикувати. Не знала, чи дам собі раду сама з дітьми в чужій країні. У Долину до нас приїхали двоє моїх двоюрідних братів. Мають інвалідність, тож не могли залишатися під обстрілами. Поселилися з нами, гуртом легше впоратись по господарці.

— Щось вирощуєте на городі?

— На початку нам вділили невелику ділянку городу. Посадили помідори, огірки, перець, салат, капусту, буряк, моркву, трохи картоплі. На наступний рік нам дозволили зайняти увесь город, то зможемо ще більше всього виростити, щоб мати для себе.

— Чи стежите за новинами про ситуацію в Торецьку? Чи спілкуєтесь із людьми, які там залишилися?

— Мріємо повернутися додому, але… Хотілось би в Торецьк, проте поки не бачимо туди дороги. Там — вибухи, вибухи, вибухи… Росіяни безжально руйнують наше місто. З дітьми туди не скоро повернемось. У Торецьку залишилось небагато мешканців, здебільшого — літні люди. Мої батьки і бабуся мешкають в селі неподалік. Хвилююся за них, але розумію, що вони не будуть нікуди виїжджати з рідної хати.
Минулої ночі до мене телефонували сусіди із Торецька. Розповіли, що на моєму обійсті здійнявся вогонь. Не знаю, що горіло — сарай чи хата. Приїжджали пожежники. Кажуть, ніби був прильот. Раніше у нашій хаті жили українські захисники, а що там зараз — невідомо. До донецьких правоохоронців я не змогла дотелефонуватись, щоб залишити заяву щодо перевірки майна. Звернулася до теребовлянської поліції. Обіцяли все з’ясувати.

— Війна змусила вас із дітьми їхати за тисячу кілометрів. Росіяни роздирають і руйнують Донеччину та інші області…

— Це страшне лихо для України. Окупанти забрали в нас частину життя, травмували нам душу. Хочеться, щоб Україна знову була цілісна, як і раніше. Щоб нарешті завершилась ця кровопролитна війна. Хто б міг подумати, що нам доведеться пройти такі важкі випробування. Жили спокійно, старались щось заробляти. Свого часу я працювала на хлібозаводі, а далі багаторічна декретна відпустка — дитина за дитиною. Росіяни знищують нашу країну…
Спершу хотіли захопити Донбас, потім — всю Україну. Чому вони прийшли на нашу землю? Я би хотіла запитати про це особисто путіна. Він зруйнував наше мирне життя. Що буде далі? Невідомо. Віддаємо все в руки Божі.