Кілька років тому мені випала роль гостя на весіллі. На церемонію батьківського благословення у просторій кімнаті зібралися найближчі родичі з обох сторін. Не було лише матері нареченого і майбутньої свекрухи. Вона в ту пору перебувала на заробітках у США і своє материнське благословення передала через Skype. Передала з напругою і тремтінням в голосі й відчувалося, яким нелегким душевним випробуванням це є для неї — перебувати за тисячі кілометрів від рідної домівки, де в ту мить зібралися найближчі люди, й де її син робить важливий життєвий крок… Новітні технології зв’язку прийшли на допомогу, і давнього народного звичаю було дотримано, але відчуття смутку, таке недоречне на весіллі, охопило всіх присутніх — жінка всім серцем прагнула в той момент бути серед них, однак заробітчанська доля скерувала інакше…
Той випадок нагадав про одну з найболючіших проблем сучасного українського заробітчанства: роз’єднані сім’ї. Історія робить черговий виток по спіралі, й розповіді діда про односельців, які в супроводі жіночого плачу вирушали світ за очі в пошуках кращої долі, нині знаходять свій невеселий “сиквел”. Роз’єднані на довгі роки родини — це залишені без належного догляду діти, які мають прикру властивість потрапляти в погані компанії, а відтак — дуже передчасно знайомитися зі статтями Кримінального кодексу України. Це — проблеми подружжя, теж часто болісні, хоча іноді можуть набувати й майже комічного характеру.
Один мій давній знайомий, дружина якого вирушила на заробітки до Італії, мріяв, щоб вона знайшла там собі когось і, за його словами, “дала йому чистий спокій”. Коли ж його благовірна, врешті-решт, повідомила, що знайшла щире й вірне кохання в особі якогось перестарілого і (о, щасливий збіг!) багатенького синьйора і поцікавилася, чи не заперечує її тернопільська “половина” проти цивілізованого розлучення, то декілька днів на радощах бурхливо пиячив. А колишній мій сусід на вулиці, довідавшись, що його «кохана і єдина» успішно навішала йому “роги” в тій же Італії (Amore mia!) теж запив (Mamma mia!), але — з відчаю. Й не виходить, здається, з цього стану досі…
Закордоння, що вабить апельсиновими гаями, налагодженим побутом, вищою, ніж у нас, порядністю роботодавців (яка чомусь сприймається як щось обов’язкове і гарантоване) і, звичайно, значно вищими заробітками, буває, обертається не вдалим заміжжям, а тяжким розчаруванням. І йдеться не лише про довірливих дівчат, яким обіцяли кар’єру моделей, а насправді змусили виконувати забаганки усіляких збоченців. Неприємна несподіванка або й справжня біда може спіткати будь-кого, хто перебуває на непевному становищі нелегала чи напівлегала. Лише за останній час довелося читати про заробітчанку в Польщі, до якої працедавець не захотів викликати швидку, про загиблу за нез’ясованих обставин матір двох дітей в Італії…
Усе це, однак, не зменшує потоку бажаючих виїхати за кордон — на тимчасові заробітки, або ж “з кінцями”. У цьому потоці — всі вікові категорії: від студентів, які своєю головною життєвою метою вважають “змитися з України”, до жіночок досить поважного віку, ладних виконувати на чужині найбруднішу й найнеприємнішу роботу — лише б щось відкласти для внуків… Озирнувшись навколо, констатував, що таких немало і в моєму більш-менш близькому оточенні.
Випускник уславленого (згідно з власною оцінкою) вишу застосовує набуті грунтовні знання з економіки, миючи посуд в пабі в Манчестері. І міняти заняття не поспішає — добре платять та й стадіон Old Trafford, де грає улюблений “МЮ”, зовсім близько.
Далекий родич, досхочу поклявши москалів, тишком-нишком вирушив у Москву, де працює на будові. На Великдень приїжджає додому, москалів кляне й далі, але й далі повертається до них на роботу — платять краще.
Двоє знайомих жінок уже кілька років поспіль їздять на сезонні роботи до Польщі. Бідкаються, що не все там ідеально, а тепер, після ускладнення українсько-польських відносин, ситуація може погіршитися, але головне — платять там краще.
Знайомий, колишній вчитель, доволі успішно освоївся на будовах у Португалії — і, за його словами, пізнав смак справжньої мадери, а не наших підробок. І повертатися наразі не збирається — там платять краще.
Сусідка через декілька будинків уже 15 років працює хатньою робітницею в Греції… Нелегко, каже, але що поробиш — платять краще.
Два колишніх партнери у недільних футбольних баталіях на подвір’ї школи цілком пристойно влаштувалися в США і про повернення й не думають — там платять значно краще.
“Краще платять”, — ось спільний знаменник, головний рушійний мотив, спонукальний чинник до того, щоб накивати п’ятами з “неньки” для переважної більшості — чи то безвусих “айтішників”, чи добряче потертих життям людей. Можна проводити скільки завгодно флешмобів із зворушливою назвою “Україна чекає на тебе”, можна з президентської трибуни і з прем’єрського крісла розповідати про чергове покращання і про майбутнє процвітання — однак схоже до того, як риба шукає, де глибше, так і людський потік — повільніше чи швидше, — тектиме туди, де робота оплачується краще.
Запобігти цьому можна різними способами. Можна, приміром, спробувати встановити нову “залізну завісу”, відгородитися від решти світу й зомбувати своїх співвітчизників розповідями про “свій історичний вибір” і “нашу власну гордість”. Таке ми вже проходили і ще знаємо, до чого це привело. Можна також спробувати облаштувати життя в своїй країні так, щоб люди не намагалися виїхати з неї, а могли достойно жити тут. Для цього, здається, потрібно небагато: щоб ті, від кого це залежить, ЗАХОТІЛИ це зробити. А захотівши, виявили ДЕРЖАВНУ ВОЛЮ, щоб цього досягти. А ще — хоч трохи ВМІННЯ.
Поки що ж і з першим, і другим, і третім, вочевидь, суттєві проблеми. Тому, думаю, ще довго у нас матері благословлятимуть дітей через Skype…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: заробітчани