П’ятниця, 23 серпня 2019
• «Танцюю, як усі» • Чортків мотофестом шаленів • Наїхав на жінку і дітей… • У Тернополі сходи фонтану “Сльози Гронського” доповнюють новими атрибутами • Боровся за Україну, втратив життя на чужині… • То й що, що вже «за десять осінь»? Душа ще трохи в мандри просить… • Пішов із життя викладач ТНЕУ Олег Бакалюк • Коржики з медом і маком від Наталки Потурай • Свято…з вогником! • Де святкуватимуть День прапора і День Незалежності • Біда за бідою… • «Дій активно! Живи позитивно!» Коли життя — мед! • 43-річна Мілла Йовович стане мамою втретє • Моніка Левінскі розкаже свою правду про секс-скандал з Біллом Клінтоном • Три ідеї для легкого літнього обіду • Зарядка для пам’яті: як перестати все забувати • Поблизу Кооперативного коледжу авто збило жінку • Українська краса до Голлівуду дійде! • Нова українська школа: влада і громади повинні об’єднати зусилля для успішної реалізації завдань • Термомодернізація житлового фонду Тернополя прийшла на вул. Новий Світ, 45
Учасник АТО Олександр Сеньовський: «Відсутність кінцівки не означає, що тобі відрізали життя…»

Автор: Опубліковано: 14 Серпня о 13:08 972


День Незалежности України — подвійне свято для тернопільського учасника АТО Олександра Сеньовського, адже 24 серпня він святкує ще й свій день народження. Знаково! Але захищаючи свою Батьківщину на Донбасі, чоловік дивом вижив.


Олександр з дружиною Надією, донькою Радиславою і сином Світозаром.

У лютому 2015-го року потрапив під ворожий обстріл — втратив ногу, осколок поранив йому руку й обличчя. Олександр вчився ходити на протезі, долав внутрішні труднощі, вчився заново жити… Повернувся на роботу до банку, де працював до війни, їздить громадським транспортом і навіть велосипедом, а нині ще й готується до відбіркового туру «Ігор нескорених» — міжнародних спортивних змагань в паралімпійському стилі. Олександр Сеньовський рідко погоджується на інтерв’ю через свою скромність, але днями охоче погодився поспілкуватися з «НОВОЮ…».

— Олександре, ви розпочали тренування до «Ігор нескорених»? У якому виді спорту хочете себе випробувати?

— Поранені військовослужбовці мають право тільки раз брати участь в «Іграх нескорених». У попередні роки я пропустив змагання, цьогоріч друзі додали стимулу. «Хочемо з тобою в Гаагу!» — кажуть.  У 2020-ому «Ігри нескорених» відбудуться в Нідерландах. Хочу спробувати себе у велосипедному спорті або стрільбі з лука. Нещодавно їздив на підготовчу зустріч до Києва. Учасникам дають можливість спробувати різні види спорту і визначитись, в якому напрямку хотіли б брати участь. У подальшому потрібно тренуватись, пройти відбірковий етап і аж тоді — поїздка на міжнародні змагання. Наразі треную їзду на велосипеді, цікавить і стрільба.

— Раніше ви їздили на велосипеді?

— Ні, останній велосипед у мене був ще в шкільному віці. Цей (показує, — авт.) купив тиждень тому. Тепер нарощую швидкість, кілометраж.

— Скільки кілометрів можете подолати на велосипеді?

— Сьогодні проїхав від скверу, що на вул. Миру, до центру тільки з однією зупинкою, щоб перейти дорогу. В прохолоднішу погоду проїжджаю більше.

— На чому ви пересувалися містом після протезування?

— Тролейбусами, автобусами.

— Олександре, ви переїхали до Тернополя зі Львова. Розкажіть про себе, чим займалися до війни.

— Одружився і переїхав до Тернополя у 2004-ому. Нині вважаю себе тернополянином. Моя дружина Надія — викладач ТНПУ. У нас двоє дітей — 12-річна Радислава і 3-річний Світозар. До війни я працював у «ПриватБанку». Кілька разів змінював роботу. Останнім часом працював в «Ощадбанку», але місяць тому звільнився, переходжу в IT-сферу. Після госпіталю хотів повернутися до військової частини, але мене не взяли.

— Ви пішли добровольцем на війну? Що керувало вами?

— Я не був у списках призовників — ні мою справу, ні мій військовий квиток не могли знайти. Свого часу я закінчив військову кафедру Львівської академії сухопутних військ, але у військовому напрямку не працював. Маю ще технічну освіту. До банку прийшов як технічний працівник, згодом перекваліфікувався на економіста. Оскільки моїх військових документів не було, то військкомат навряд чи шукав би мене з повісткою. Я прийшов сам. Довелося кілька разів їздити, наполягати, врешті мені видали «нульовий» квиток. Це було у липні 2014-го. На Схід тоді ішли багато добровольців. Військкомати були переповнені… Здається, що це вже так давно було… Мій батько — військовий, ми усе життя їздили по гарнізонах. З дитинства я розумів, що Батьківщину треба захищати. А ще я був на Майдані, тож усвідомлював, що потрібно завершувати справу.

— Як рідні сприйняли ваше рішення?

— Я казав, що мені дали повістку. Нерадісно сприйняли. Наприкінці липня 2014-го я вже був у гарнізоні, у серпні — в підготовчому таборі, з вересня — в зоні бойових дій. Ніс службу в 128-ій гірсько-піхотній бригаді у Троїцькому — на кордоні між Луганською і Донецькою областями.

— Які були найважчі моменти на війні?

— Про війну можна довго розповідати, але болючі моменти не хочу згадувати, решта все було стерпно.

— Вас поранило 6 лютого… Це був обстріл?

— Не вважаю цей день трагічним чи фатальним. Це звичайний день у календарі. У лютому 2015-го боїв не було, тільки обстріли. Бомбили по наших позиціях. Потрапили в окоп… Мене поранило… Побратими надали першу медичну допомогу, відправили до Артемівського госпіталю. Там ввели в кому. Прийшов до тями в лікарні ім. Мечникова. Лікарі розказали мені все… Приїхали родичі… Далі були госпіталі… Реабілітацію пройшов у Словенії. Дозволили взяти з собою дружину. Ми були там місяць. Словенська сторона нас дуже гостинно прийняла.

— Де вас протезували?

— У Києві. Невдовзі у мене планова заміна протеза. Маю його від початків. Щоправда, одного разу зламав, іншого — залив водою. Коліно в протезі — з Німеччини, стопа — з Тайваню, все решта робили в Україні. Поїздка до Києва по протез — це ще й можливість побачитись з друзями.

— Чи долучаєтесь до роботи ГО «Спілка інвалідів АТО Тернопілля»?

— Активно не долучався, бо щоденно зайнятий. Мені пропонували очолити спілку, але я не готовий був узяти на себе таку відповідальність… Це корисна організація, дуже важливо, що хлопці збираються.

— Часто спілкуєтесь з військовими, які після війни мають інвалідність?

— Не часто, бо за характером я мізантроп, не люблю надто комунікувати, не пам’ятаю, в кого коли день народження, щоб привітати. Спілкуюся здебільшого з тими, кого добре знаю.

— Скільки на Тернопільщині учасників АТО, в яких інвалідність?

— До 20 осіб. У них різні типи поранень кінцівок. Нас не так багато, бо з Тернопільщини взагалі мало призвали. Знаю Руслана Карпця з Кременця, ми з ним служили в одній бригаді, разом були в госпіталі. Знаю Назара Барилка — в нього ампутація ноги. Є ще кілька учасників АТО, але вони переїхали в інші міста. Є хлопець з ампутацією руки, я з ним не знайомий, є чоловік з ампутацією ноги, який одружився на тернополянці, але вони переїхали до Житомира.

— Як вони адаптувалися після ампутації?

— Кожен по-своєму це проходить… Дехто запиває, дехто знаходить внутрішню силу.

— Як ви це прийняли для себе?

— Спершу була злість, агресія. Все стабілізувалося після того, як народився син. Дуже важлива для мене підтримка сім’ї. Шкода, що у нас немає програм реабілітації учасників АТО, незалежно від того, отримав поранення чи ні. Побратими мусять давати раду самі. Повернення до життя залежить від самої людини, від оточуючих, наскільки вони готові допомогти.

— Деякі учасники АТО запивають після війни. Це — втеча від реальности?

— Мабуть… Але не маю права осуджувати. Не знаю, чи можна лікуватись алкоголем… Простіше проводити евтаназію (сміється, — авт.). Ні алкоголь, ні наркотики не вирішать проблеми. Мене витягували сім’я, родина, волонтери, друзі. Потрібне спілкування, розуміння. Є волонтерські організації, які займаються проблемами учасників АТО. Треба визнати, що є проблема і звернутися до спеціаліста. Кожна людина повинна пам’ятати, що вона потрібна передусім собі. Якщо ти не хочеш собою займатися, інші теж не будуть.

— Це не побутові травми, не отримані на виробництві, а на війні за Україну… Чи додає розуміння цього певних сил?..

— Ні про що не шкодую, хіба за те, що міг стати на пів метра лівіше, і тоді, може, пощастило б більше. У нашій боротьбі глибокий зміст… Раніше для мене синьо-жовтий прапор був просто прапором, а тепер, коли дивлюся на стяг, в мене щось прокидається всередині… Вважаю себе патріотом нашої країни. Переконаний, що все, що ми робимо, недаремно. Захищати свою країну — обов’язок кожного!

— Як ви сприймаєте, коли вас називають героєм?

— Я воював, але до героїзму це не дотягує. Подумаєш, пожили пів року на «нулі» під обстрілами. Ми не робили нічого надзвичайного…

— Коли люди на вулиці бачать, що у вас протез — зупиняють погляди. Ви будете завжди нагадувати про війну…

— Найцінніше, що є — між буквами… Відсутність кінцівки не означає, що в тебе відрізали життя… Головне, що ми живі. Хокінг пересувався на інвалідному візку, розмовляв синтезованим голосом, але водночас був геніальним фізиком.

— Під час недавніх виборів деякі учасники АТО підтримували певних кандидатів. Ви яку позицію займали?

— Маю своє бачення. Голосував за кандидата в президенти, якого вважав гідним. Публічних заяв не робив… Здається, ми повертаємося в часи Майдану… У мене через це розчарування. Якщо ворог захопив нашу територію, то про що можуть бути з ним переговори? Наш ворог не в Луганській чи Донецькій областях, а в Росії, яка постачає зброю, військових. Доки вони це будуть робити — доти триватиме війна.

— Триває шостий рік війни. Чи потрібно говорити про війну?

— Значна частина суспільства дуже екранована від війни — бачить тільки в телевізорі. Треба було від початків на кожному стовпі клеїти плакати, які б нагадували, що в країні війна, а не робити для одного населення мирне життя, а інші — під постійними обстрілами. Це неправильно. Через це люди не розуміють загрози. Кількість загиблих, поранених стає статистикою. Тішить, коли їх нема, засмучує, коли є. І це все. Мене гнітить, що не можу знову піти на фронт. П’ять разів подавав документи на контракт, але мене блокують, бо знятий з військового обліку за станом здоров’я. Був на зустрічі в міністра оборони, мені подякували і сказали дати іншим послужити. Сидіти в тилу — це не робота в час війни. В атаку я вже не піду, але хочеться бути ближче до лінії. Мене гнітить все, не заспокоюся, поки не завершиться війна.

— Як думаєте, коли завершиться?

— Нескоро… Поки Кремль не згорить…


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Чи не найзворушливішим дійством у неділю, 25 серпня, стане унікальний соціальний проєкт від руху «Життя без меж» «Танцюю, як усі»...


Рубрика: , , Опубліковано: о 10:00


Минулої п’ятниці, 16 серпня, спокій Чорткова порушив рев «залізних коней», які на три дні заполонили місто...


Рубрика: , Опубліковано: о 18:00


Аварія, в якій потерпіла молода жінка з двома малолітніми дітьми, трапилася у п’ятницю, 9 серпня, близько 16-ої години у селі Ковалівка Монастириського району...


Рубрика: , Опубліковано: о 16:00


У Польщі загинув ветеран АТО Андрій Савчук із Чорткова...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00



Теми дня
23 Серпня
22 Серпня
21 Серпня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео