На хуторі Марилівка на Чортківщині серед якогось десятка хатин живе відомий археолог і спелеолог Володимир Добрянський. Свого часу він переїхав подалі від цивілізації, щоб поринути в гармонію з природою. Володимир Казимирович присвятив своє життя дослідженню старожитностей, фортифікацій, печер, топоніміки. Статки «останнього з могікан» прості — хатина і велика бібліотека. «Археологія — це стиль мого життя. Я людина вільна, тож маю за розкіш займатись тим, що мені подобається», — каже пан Добрянський. Фах історика здобув у Чернівецькому університеті, працював у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, у Чортківському краєзнавчому музеї. Його численні дослідження та наукові праці розкривають невідомі сторінки минулого нашого краю. Володимир Казимирович вболіває за збереження старожитностей, завжди сміливо протестує, якщо бачить незаконні дії. Через свою безкомпромісність та відвертість не раз потрапляв у немилість можновладців, втрачав роботу, але натхненно продовжує дослідження. Про все це «НОВА…» поспілкувалася з Володимиром Добрянським.

— Володимире Казимировичу, істориків багато, та археологів — одиниці. Чому ви зосередились саме на такому напрямку?
— Старовина мене вабила завжди. Малим хлопчиною я збирав набої на полях, цікавився давніми монетами. Коли був шестикласником, уперше брав участь у розкопках — у Дністровській археологічній експедиції Київського університету під керівництвом Юрія Малєєва в селі Лисичники колишнього Заліщицького району. Родом я із села Городок Заліщицького району. Мій батько працював у міліції, його направили на роботу в селище Заводське на Чортківщину, тож наша родина переїхала. Мені тоді було 10 років. Під час навчання в університеті я брав участь у розкопках на Буковині. Згодом долучався до археологічних експедицій Інституту суспільних наук, Інституту українознавства, Борщівського і Заліщицького краєзнавчих музеїв та ін. Займався власними дослідженнями пам’яток, старожитностей від Давньої Кам’яної доби до Пізнього Середньовіччя та Ранньомодерного періоду. Тематика моїх досліджень — етнокультурні процеси Західного Поділля від Бронзової доби до Ранньомодерного періоду. Ще один цікавий напрямок — пошук давніх топонімічних назв населених пунктів на основі археологічного матеріалу. Все це допомагає дізнатися, як жили наші предки, чим вони займалися. Я обрав вивчення минулого і жодного разу не пошкодував. Можна було змінити життя, щоб покращити матеріальне становище, проте я ніколи не шукав зиску. Усі мої зусилля — заради ідеї дослідження, охорони та збереження старожитностей та пам’яток історико-культурної спадщини.

— Ви виявили і дослідили понад сотню археологічних пам’яток, близько 30 фортифікаційних об’єктів, 50 невідомих раніше печер, підготували понад сотню наукових публікацій. Чи маєте науковий ступінь? Рідні підтримують ваше захоплення археологією?
— Досліджую, документую, займаюсь самоосвітою, читаю багато спеціалізованої літератури як вітчизняної, так і закордонної. Проте не ставив за мету здобути науковий ступінь. Не бачу сенсу в тому, щоб продати хату і захистити дисертацію… Сімейне життя у мене не склалося, бо яка жінка витримає дивака, який ходить полями і шукає черепки (сміється, — авт.). Натомість так склалося, що я від маленького виховую свого племінника, який став для мене найріднішим.

— Знаю, що під час досліджень траплялися небезпечні ситуації…
— І небезпечні, і містичні (усміхається, — авт.). У 2008-ому році в лісі у селі Городок Заліщицького району я натрапив на печеру на вершині каньйоноподібної долини правої течії річки Серет. Вхід до печери — над прямовисною скелею. Захотів потрапити досередини, але не подбав про страховку. Скельна порода хруснула, я не втримався і полетів із 40-метрової висоти в яр… Перед очима за секунди промиготіли гілки, листки, бачив навіть прожилки, а потім — яскравий спалах світла і картини з мого життя, навіть деталі з дитинства, які давно призабув. Не знаю, що це було… Отямився через… два тижні (!) біля села Озеряни Борщівського району, що за 40-50 км від печери. Десь, мабуть, блукав увесь той час без тями… На щастя, я тоді не сильно травмувався. Інша дивовижна історія трапилася на Чортківщині. У 2013-ому році в селі Улашківці я обстежував травертиновий грот, через який протікає струмок. Послизнувся і впав із 3-метрової висоти на скельну породу. Знепритомнів. Пригадую довгий темний тунель, в кінці якого — світло. Мене сповнило відчуття легкості. «Тобі ще зарано тут бути», — звернувся до мене невідомий голос. Отямився, бо почав захлинатися водою. Тоді я розбив голову, зламав руку, але щось витягло мене з того світу… Я фанат своєї справи, не зупиняюся навіть перед небезпекою. Це тримає мене у житті.

— А в чому проявлялася містика у вашій роботі?
— У 1993-ому році на лівому березі річки Серет між Чортковом і селом Угринь я виявив невеличку печеру, в якій було вибито кілька хрестів, пов’язаних із Ранньомодерним часом, коли був поширений культ святого Онуфрія. А ще я помітив там на стінах дивні позначки. Через кілька років натрапив в Інтернеті на інформацію про рунічні знаки. Згадав, що бачив аналогічні в тій печері. Подався туди і переконався, що напис здійснено германськими рунічними знаками скандинавського типу, які датуються ІХ-ХІІ століттями. Після того я взявся досліджувати це письмо. Але щось дивне робилося: у мене раптово підвищувалася температура, за якийсь час спадала. У маренні до мене приходили картини битв, боги… Потім прийшло просвітлення. Яким було моє здивування, коли згодом взявся читати скандинавський епос і побачив картини, які приходили мені уві сні.

— Археологам часто доводиться розкопувати останки людей. Чи нема перестороги, що порушуєте чийсь спокій?
— Ми досліджуємо з благородною метою, з добрими намірами — щоб вивчити, зберегти пам’ять про предків. Інша справа, якщо хтось копає з метою наживи, грабує могили… Тоді відлуння неминуче! Хто іде на грабунок, то рано чи пізно отримає покарання. Старожитності мають свій дух, свою ауру, які порушувати в жодному випадку не можна.

— Маєте на увазі чорних археологів?
— Чорні мародери, які вважають себе копачами, знищують старожитності, продають речі за кордон. На цьому роблять великий бізнес. Збагачуються на знахідках як звичайні громадяни, так і держслужбовці та правоохоронці. Вони шукають наживу, не задумуючись, що своїми руками знищують історію. Багато сторінок минулого завдяки цим копачам втрачені назавжди.

— Нині багато хто має вдома металошукачі, ходять полями, щоб знайти «скарби»… Наскільки це законно?
— На законодавчому рівні чітко не врегульовані всі ці моменти. Звісно, археологічні пам’ятки не можна зачіпати, там мають право проводити розкопки тільки фахівці — задля документування знахідок, збереження артефактів. Стосовно пошуку на полях, то теж важко сказати, де є межа між тим, де можна копати, а де — ні. Є зафіксовані місця пам’яток, але майже біля кожного населеного пункту чи на його території можна знайти давні поховання, залишки поселень. Мародери перелопачують верхні шари, риються в курганах, шукають цінний метал, монети, а ось речі із заліза чи бронзи викидають. Для них це — непотріб, а для науки — велика цінність.

— Ви не дозволяєте собі збагатитись на цьому, тому маєте сміливість відверто заявляти…
— Все залежить від совісті людини. Гроші, багатство — це не основний скарб у житті. Найважливіше — залишити після себе добру пам’ять. Як бачу несправедливість — прямо кажу. Це не подобається багатьом. Я затіяв велику боротьбу з посадовцями, які дозволяють собі нищити пам’ятки. Торік повідомив про розкопки на території Чортківського замку. Під час подій з нагоди 100-річчя Чортківської офензиви зводили меморіал воїнам УГА, а 17 могил викинули… Безумовно, я висловив протест. Ніколи не мовчу, що б це мені не вартувало. Гидко дивитися на корисливих людей. Чому я, фактично поляк за національністю, який походить із давнього роду польської шляхти гербу Сас, є більшим українським націоналістом і патріотом рідної землі, ніж українці, які одягають вишиванки, б’ють себе в груди, а заради наживи ладні душу продати?.. Нікого не боюся, бо мені нема що втрачати. Поки матиму сили, буду досліджувати минуле рідного краю і рідної землі.