Понеділок, 15 липня 2024
• Звільнені з полону священники УГКЦ взяли участь у прощі до Зарваниці • На Тернопільщині зашкалюють температурні показники • Аварія у Тернополі: водій і пасажирка – в реанімації • У двох лікарнях на Тернопільщині приймали пологи без договору з НСЗУ • Їхали до Зарваниці: на Тернопільщині перекинувся автобус із паломниками • Діти воїнів з Чортківщини вирушили на відпочинок до Франції • Сп’янів і підпалив вантажівку, а тепер “світить” тюрма • Тернопільський педуніверситет – лідер серед педагогічних вишів України • Все робить без… рук. Віра Омельчук із Тернопільщини сама виховує двох дітей • 50 FPV-дронів і два квадрокоптери “Mavic” передали на фронт від Тернопільської громади • Затримали кілера, який планував вбити бізнесмена з Тернопільщини • Автотроща в Кам’янках: четверо людей – у лікарні • “Дивосвітики” з Козови допомагають українським захисникам • «Контінентал» придбав елеватор потужністю зберігання 120 тис. тонн • Гімназисти з Бучача на випускному вечорі зібрали донати для ЗСУ • Під час масового обстрілу Києва загинула лікарка з Тернопільщини • Тернополянин заліз через вікно і викрав велосипед і пилотяг • Кабмін узгодив порядок надсилання повісток військовозобов’язаним • Смертельна аварія на Зборівщині: чоловік лежав посеред дороги… • “30 років був частинкою колективу «Тернопільводоканалу». У госпіталі помер захисник Володимир Глюз
«На моєму будинку в Соледарі «вагнерівці» почепили свій прапор…»

Автор: Опубліковано: 9 Травня о 9:44 168


Вікторія Бевзюк разом із рідними знайшла прихисток у Тернополі .


Вікторія Бевзюк із Соледара — мама трьох дітей і дружина військовослужбовця. Її чоловік Сергій вже дев’ятий рік несе службу в ЗСУ, захищаючи Україну від російських загарбників. А ще Вікторія — талановита музикантка і педагогиня. Через повномасштабне вторгнення росії їй довелося з рідними покинути свою домівку. Більше року жінка живе у Тернополі, працює вчителькою у місцевій ЗОШ №4. Активно долучається як музикантка до творчих імпрез у місті. Про те, що пройшла за цей час, та роздумами про долю окупованого Соледара поділилася із «НОВОЮ…».

Війна подарувала… кохання

Війна завдала болю і кардинально змінила життя Вікторії. Довелося зібрати дітей, літню матір та утікати зі Сходу України на Захід. Зупинилася в Тернополі, бо її чоловік несе службу в 44-ій артилерійській бригаді. Родом жінка із села Покровське, що неподалік Бахмута. Багато років жила в Соледарі.
— Росіяни окупували Бахмут, Соледар… Війну ми бачили там із 2014-го року, — розповідає Вікторія. — Лінія фронту від мого рідного села Покровське проходила на той час за якихось 20 кілометрів. Росіяни ще тоді захопили Первомайськ, добряче розбомбили Попасну… До Соледара доносилися вибухи, але нічого не прилітало. Так ми помалу звикли до війни. Кожному властиво думати, що його не зачепить біда. До Соледара прибували українські військові, заїжджали наші танки. Спершу було незвично, а потім призвичаїлись. Солдати добре поводилися, допомагали місцевим. Ми не хотіли бути окупованими, бо живемо в Україні, тож підтримували захисників. Звісно, були окремі особи, які заглядали у бік росії, але не збирали валізи й не виїжджали туди. До нас прибували переселенці з окупованих територій. «Чому ви виїхали звідти?» — запитувала я. «Як там жити? Відірвали шматок, ізолювали, ніхто не визнає», — пояснювали. Місцеві мешканці першими беруть на себе удар. Ніхто із вищих чинів не буде страждати. З роками конфлікт на Донбасі заморозили.
Життя продовжувалося. На початку війни я мешкала в селі Покровське, згодом переїхала до Соледара. Війна подарувала мені Сергія. Приїхав служити у наш край. Родом він із Одещини. Колишній спортсмен, має лідерські якості, тож у ЗСУ від початків обіймає командирські посади. Упродовж дев’яти років війни завжди на службі, додому приїжджає рідко. Маємо троє дітей: сина Юрія і двох донечок – Катрусю і Владу. Доньки навчаються нині в Тернопільській ЗОШ №4, там і я працевлаштувалась торік наприкінці літа.

Росіяни «відгризли» Соледар

— У Соледарі ми з Сергієм придбали квартиру. Планували майбутнє, але під боком — війна. Торік у лютому чоловік сказав мені збиратися і готуватися до виїзду. Розумів, що наступ неминучий. Та я до останнього сподівалася, що все минеться, але помилялася, — визнає жінка. — Прокинулися ми 24 лютого, почули вибухи. «Війна…» — тривожно сказав син, переглядаючи новини. Вікна нашої квартири виходять на поле, видно було установки наших захисників. Чоловік швидко зібрався і поїхав у підрозділ, а я пішла на роботу. У Соледарі працювала музичним керівником у дитячому садку. Наше містечко було затишним, там мешкало близько 10 тисяч осіб. До війни туди приїжджали люди в соляні шахти на оздоровлення дихальних шляхів. У перші дні вторгнення Соледар опинився в блокаді. Дефіцит продуктів, порожні полиці в магазинах, неможливо було зняти готівку в банкоматах. Рятувались, як могли. Я пекла дітям хліб із запасу борошна. Так ми протрималися вдома більше місяця. На початку квітня почало летіти в Бахмут. На роботі нам порадили забрати трудові книжки. Говорили, що Соледар можуть окупувати або розбомбити. Фронт наближався з кожним днем. Неподалік нас гатили… Я не могла ні їсти, ні пити, ні спати… Подумала, що нема сенсу сидіти і берегти домівку, бо так можна й загинути. Зібралися ми з дітьми і 4 квітня покинули Соледар… Чоловік знайшов волонтерів, які змогли нас вивезти. Залишили там кота, бо не мали контейнера для перевезення. Дали сусідці ключі, щоб доглядала. У місті тоді ще залишалося близько 70% мешканців. Ми сподівалися, що скоро повернемося додому. Я взяла з собою лише документи і одяг. Забула фотографії, деякі коштовні прикраси. Залишилася музична апаратура, нова побутова техніка, меблі… Ми саме незадовго до того зробили вдома ремонт. Нині Соледар окупований, але його вже майже нема… 16 січня 2023-го росіяни повністю захопили наше місто. Мало хто із населення залишився там. Упродовж року я жила з надією, що наші захисники втримають Соледар. Найскладнішим для мене був день, коли дізналася, що місто повністю захопили росіяни. Сльози на очах, ком у горлі…

(Не) життя на лінії фронту

— Упродовж місяця росіяни «місили» Соледар. Ще до окупації я читала різні Telegram-канали, заглядала в російські, щоб знати, що з нашими містами. Коли «вагнерівці» зайшли в Соледар, знімали відео наших загиблих військових. Серце розривалося… — пригадує співрозмовниця. — Після того я видалилася з усіх тих каналів. Нині Соледар, Бахмут і Покровське практично стерті з лиця землі. Здається, що я вже відпустила свою малу Батьківщину. Нема страждань, сліз, навіть нема люті. А що робити? Головне, щоб всі були здорові. Хочеться, щоб ЗСУ звільнили окуповані території, щоб там була Україна. Вірю, що так і буде. Чи змогла б я туди повертатися? Не знаю… Можливо, я би поїхала подивитися. А ось жити там… Невідомість лякає. Звільнять Соледар. А далі що? Знову — загроза. Ні, вже досить. Більше не хочу жити на лінії фронту. І це при тому, що я нічого страшного не пережила. Люди вибиралися з пекла. Не потрібно чекати, коли ситуація буде критична. Треба відразу збирати рідних і їхати. Не можна звикати до війни!
До Тернополя зі мною торік у квітні приїхали моя 83-річна матір та моя старша сестра. Побули тут місяць, але подивилися, що у їхньому селі Покровське нема прильотів, тож зібралися і повернулися додому. Ризикнули. А через десять днів російська армія знищила ГРАДами їхнє село. Це було 14 травня 2022-го. Гатили по житлових будинках… Сестра заховалася з рідними у підвалі, до них заскочив поранений український військовий. Не знали, як його рятувати. У паніці зателефонували до мене… Ледве до ранку перебули там. Чимдуж знову рушили до Тернополя. Якийсь час винаймали квартиру, а потім сестра переїхала до Білої Церкви, а мама мешкає зі мною. А ось ще одна моя старша сестра так і не виїхала з села Покровське. Вже майже рік нема від неї звістки… Зникла безвісти. Ще п’ятеро сусідів пропали. Якщо б їх кудись вивезли, то знайшли б можливість за стільки часу вийти на зв’язок. Можливо, потрапили під обстріли… Скільки горя принесла війна…
Багато моїх родичів, друзів із Бахмута розбіглися по всіх усюдах. Дехто досі в розпачі… Вчора знайома, яка переїхала на Київщину, надіслала відео, на якому видно, як горить її квартира в Бахмуті. Це — біль. Не знаю, що з нашим помешканням. Якось мені потрапило відео, де видно, як «вагнерівці» почепили свій прапор на наш будинок. «Мамо, глянь, це не наша розбита квартира?» — якось запитав син, переглядаючи інші відео. «Начебто ні…». Досі болить від кадрів розбомбленого дитсадка, в якому я працювала багато років. Музична зала на другому поверсі відразу злетіла… Ми залишили там частинку життя… Вірніше, її жорстоко відібрали у нас росіяни.

Зруйнований дитсадок у Соледарі.

Тернопіль: почати все з «нуля»

— Через війну довелося утікати з лінії фронту, майже з «нуля», а в Тернополі починати життя з «нуля», — замислюється Вікторія. — Дорога із Соледара на Захід України була важкою. У Тернополі я до того ніколи не була. Єдине, чоловік іноді вмикав відео і показував красивий став, центр міста. Проте за рік часу я вивчила Тернопіль краще від Сергія (усміхається, — авт.). Не думала, що так швидко звикну до нового міста. Почуваюся в Тернополі, як вдома. Тимчасове життя набуває постійності. Винаймаємо квартиру, помалу облаштували побут. У перші місяці в Тернополі я пішла на роботу в розвиваючий центр «Мудрик». З вересня доньки навчаються у місцевій школі. Я щаслива від того, що нині займаюсь улюбленою педагогічною працею.

У Тернопільській ЗОШ №4 працюю вчителем-асистентом, допомагаю діткам з особливими освітніми потребами, розвиваю інклюзивний напрямок. Веде наш перший клас творча й досвідчена вчителька Тетяна Григорівна Крупа. Разом нам комфортно. Відчуваю підтримку й розуміння батьків школярів. Намагаємося залучати діток до різних активностей. Іноді беру з собою до школи гітару (усміхається, — авт.). Музика — моя велика любов! Паралельно з вчителюванням граю на фортепіано, освоюю гітару. Придбала тут інструменти, бо старша донька закінчує музичну школу.

Діти також швидко адаптувалися в Тернополі. У Соледарі ми розмовляли російською. Тепер намагаємося перейти на українську. Я зростала в двомовній сім’ї: мама говорить українською, а тато — російською. У східній частині України, на жаль, такі реалії. Але після Революції Гідності настрої там змінилися. У дитсадку нам заборонили писати сценарії російською. Якщо до того на заходах лунали пісні російською мовою, то після 2014-го — тільки українською. Патріотичне виховання зашкалювало! І це не тільки через рекомендації з верхів, а нам справді це дуже подобалося. Була внутрішня потреба у змінах. Війна впливала на сприйняття багатьох речей. Помилково думати, що на Донбасі — проросійське населення. Звісно, є там частина таких, але вони більше пристосуванці, ніж ідейні. У сусідньому будинку в Соледарі після повномасштабного вторгнення залишилися деякі мешканці, дев’ять місяців ховалися у підвалі. Страшно уявити, що пережили. Коли влітку в місто приїжджали українські волонтери, вони дякували на камеру за допомогу. А як захопили місто «вагнерівці», почали лити бруд на українських військових… Можливо, така їхня поведінка задля збереження життя, але все одно це вкрай огидно. Це руйнує людину зсередини.

Нині ми з дітьми вдома намагаємося не сильно говорити про війну. Переглядаємо новини, але бережемо внутрішні ресурси. З Сергієм також стараюся не обговорювати ситуацію на фронті. Бережу і його мозок, і свій. Може, це й не дуже правильно, але якщо погрузну в важких думках, то не зможу себе вберегти. А мені потрібні сили, бо я відповідальна за дітей, матір. Я чекаю чоловіка. Стараюся бути його надійним тилом. Ця безглузда війна перевернула все, а передусім — нашу свідомість. Забрала багато життів… Якщо на Сході й Півдні України росіяни стерли з лиця землі міста і села, то із Заходу України полягло багато патріотів-захисників. Болючий баланс… Смуток і сльози — в кожному куточку нашої країни. Ворожнеча з росіянами буде на довгі роки. Ні ми, ні наші діти не забудемо цей жах війни.


Джерело: НОВА Тернопільська газета

Нещодавно опубліковане

Звільнені з російського полону отці-редемптористи Іван Левицький і Богдан Гелета взяли участь у Всеукраїнській прощі до Зарваниці. У неділю, 14 липня, вони співслужили на Архиєрейській Божественній Літургії, яку очолив Блаженніший Святослав. Спільно молилися владики Синоду Єпископів УГКЦ з усього світу...


Рубрика: , Опубліковано: о 14:59


На Тернопільщині зафіксували черговий температурний рекорд. 12 липня стовпчики термометрів піднялися до +34,6° тепла...


Рубрика: , Опубліковано: о 11:33


Ще дві аварії з потерпілими трапилося на дорогах Тернополя та області...


Рубрика: , Опубліковано: о 11:22


У Тернопільській області розповіли про результати моніторингу медзакладів за Програмою медичних гарантій...


Рубрика: , Опубліковано: о 11:14


Недільного ранку 14 липня на Тернопільщині перекинувся автобус із вірянами, які їхали на прощу до Зарваниці...


Рубрика: , Опубліковано: о 10:00



Теми дня
14 Липня
12 Липня