Вівторок, 23 жовтня 2018
• Зупинити підвищення тарифів: «Батьківщина» вимагає позачергового засідання ВРУ (заява партії) • Всі кажуть: “Вам так добре!” але ніхто не хоче тут жити, бо тре робити • У Тернополі знову з’явиться новий парк • Дружина легендарного тернопільського диктора про кохання свого життя • Олег Тягнибок: «Свобода» закликає підтримати Руслана Кошулинського єдиним кандидатом на посаду Президента України від націоналістів» • Роман Безсмертний: «Якщо на засідання Кабміну не прийде глава МВС або міністр оборони, то ніхто цього навіть не помітить» • Відома українська акторка загинула у ДТП • Через необережність інструктора втратила зір • Степан Барна: «Тернопільщина здатна формувати майбутню еліту Збройних сил України» • На Тернопільщині – день жалоби через трагедію в окупованому Криму • У Львові і Києві підвищують вартість проїзду в транспорті • У Тернополі відкрили першу соціально-спортивну школу Фонду «Реал Мадрид» в Україні • Про Томос і «московських демонів» • Учаснику АТО з Лановеччини виділили землю, якої… нема • А Заставному все мало… • «Позивний «Бандерас»: тернополяни у кадрі й поза ним • Через перекриття дороги «газовими активістами» потерпіла молода працівниця патрульної поліції • Тернопільські перевізники хочуть підняти вартість проїзду • Як ставляться відомі люди Тернопільщини до надання автокефалії Українській православній церкві • Калинова алея у Тернополі – символ пам’яті про загиблих Героїв
Олеся Гудима: «Якщо з двома дітьми я малювала по десять картин у рік, то з чотирма — малюю по сто…»

Опубліковано: 11 Червня о 14:00 836


«Малювання для мене — це мій спосіб взаємодії зі світом. Прошита внутрішня опція — як, наприклад, їсти і пити, — зізнається тернопільська художниця Олеся Гудима. — Це голод, це мій хліб. Я можу не їсти, не пити, а от не малювати — не можу…».


Вона різна у різні періоди творчості: малювала на склі і на простирадлах, показала нам «Українську Мадонну», виростила «Дерево життя», випустила в світ «Ангелів миру для України»…

Світ її картин цілком самодостатній. Він не має потреби у випадкових свідках. І, мабуть, саме тому дивитися на нього — майже диво…   Її роботи не потребують коментарів. Вона — особистість занадто яскрава для нарочито-педагогічного «цією картиною художниця хотіла сказати…», мисткиня, для якої не існує кордонів та умовностей у малюванні. Тому й картини Олесі Гудими не піддаються намаганням умістити їх у загальноприйняті рамки. Вони ведуть у цілковито інший вимір, створюючи сплав із різних світів, змінюючи звичний порядок речей. Вони дивують і шокують, притягують і найголовніше — змушують ДУМАТИ…

Вона прийшла у мистецтво радшше «всупереч», аніж «завдяки», проте з непохитним усвідомленням, що іншого життєвого шляху у неї й не могло бути. У п’ятницю, 1 червня, у Тернопільському художньому музеї відкрилася виставка картин Олесі Гудими «Українська душа», а нині вона — гостя «НОВОЇ…»

— Олесю, ми знайомі ще з часів, коли ти «малювала словом», себто, працювала журналісткою, писала вірші… А потім змінила слово на пензель… Наскільки органічною для тебе була ця трансформація?

— Я завжди страшенно хотіла малювати. Малювати, малювати, малювати… Але душа тягнулася до малювання, а логіка наказувала казала послухатися батьків, які переконували, що журналістика — більш перспективний фах. Мовляв, з художнього ремесла «хліба не наїсися», подивися на тих, хто і в дощ, і в вітер стоїть на вулиці, намагаючись продати картину… На той час оте радянське атавістичне уявлення про «бідного художника» ще дуже міцно сиділо в головах людей, і, природно, батьки переживали за мене… Тим більше, що я писала твори для половини класу, мені це подобалося і вдавалося. Тому я вступила до Львівського університету імені Франка, а на парах із журналістики… все одно малювала! Після цього було кілька років роботи журналістом, коли «малювала словом», але я зрозуміла, що це не моя дорога. Тому озброїлася мотивуючими книгами та аудіо, котрі працювали моїм «особистим психологом», ніби говорячи — «ти можеш», і взялася малювати. Було нереально важко. Проте я поставила собі мету і твердо йшла до неї: якщо, скажімо, студенти-художники малювали по п’ять годин на день, то я малювала по дев’ять. Увесь вільний час у мене йшов на малювання — дякувати моєму чоловікові за цей час, бо цей період становлення для художника — найважчий і найважливіший. Художнику-початківцю треба просто «протриматися» перших кілька років, коли у тебе ще ніхто нічого не купує. Ти маєш довести, що малювання — це твоя пасія, твоє кохання, ти хочеш його, любиш його, віддаєшся йому повністю і нічого не вимагаєш натомість… Це було дуже сильне випробовування, але мені допоміг його пройти чоловік — він заробляв, сидів із нашими на той час ще двома дітьми і підтримував мене: «Давай, тобі усе вдасться…» Я дуже йому вдячна за цей час, що за усі ці вісім років, коли я «набирала обертів», він мені жодного разу не сказав: «Слухай, а може б ти пішла на якусь нормальну роботу… (Сміється, — авт.).

— Тим не менше, нині ти — зразок успішного «селф-мейд» митця: твої картини розходяться по всьому світу, «Укрпошта» випускатиме марки з   картинами із серії «Українська Мадонна», а «Дерево життя» стало листівкою і побувало на найбільшому книжковому ярмарку світу у Франкфурті…

— Коли я почала малювати, тернопільська Спілка художників нагадувала закритий клуб. І увійти туди було практично неможливо: та хвіртка, у яку я мала пробитися, була зачинена. Проте коли закривається хвіртка, відчиняється брама… Я зрозуміла, що коли намагатимуся йти второваним шляхом, «логічним», то вічно намагатимусь когось наздогнати, щось комусь показати, довести. І я пішла своїм шляхом, тому моя дорога у малярстві не перетинається ні з чиєю іще, я ні з ким не конкурую, просто творю своє… Проте це тільки так здається, що якщо це моя дорога, то на ній все має бути легко і гладко, іти «як по маслу». І якщо мені нині хтось каже: «От ти успішна художниця, дивися, як тобі пощастило, як тебе доля нагородила…», я їх запитую: «А ви готові все залишити і вісім років присвятити тільки малюванню? Нікуди не їздити, не відпочивати, увесь свій вільний час (а у мене ж ще є сім’я і четверо дітей!) присвятити малюванню і всі казали — «Та ти що, я ж ще пожити хочу…» Хоча, звичайно, для сім’ї та дітей я завжди намагалася знаходити час, бо це — святе, основа основ.

— Як, маючи чотирьох дітей, знаходити вільний час для малювання? Як узагалі знаходити вільний час?..

— З чотирма дітками навантаження чимале, тим більше, що ми їх з чоловіком ростимо самі, без няньок-помічників. Рятує те, що з появою молодших синочків Любчика та Олеся чоловік звільнився з роботи і фактично «розділив» зі мною декретну відпустку. Якби не підтримка чоловіка і його віра в мене, я б сама не справилася. Для мене дуже важлива його думка, йому першому я показую усі свої роботи. А ще Любомир — мій арт-менеджер, курує нашу онлайн-галерею OlesyaHudymaGallery. Я часто кажу, що ця галерея — це не лише ми з чоловіком, це ще й наші четверо дітей, троє котів, купа собак…

Діти нас дуже змінили. Прискорили, додали мотивації… Якщо, маючи двох дітей, я малювала по десять картин у рік, то з чотирма малюю по сто… Коли я дивлюся на дітей, розумію, що не маю права підпускати до себе думок про невдачу. А ще Бог дає такі щедрі подарунки — мені і як мамі, і як художниці, що це дає силу працювати далі. У нас удома на кожен квадратний метр — суцільні митці. (Сміється — авт.) Кожен намагається виділитися своєю творчістю. Донечка Марічка малює вражаючу графіку, займається мехенді. Старший син Костик фантастично ліпить, створює дизайн одягу… Я його переконую, що він скульптор, а він наразі вирішив, що він — футболіст…   Діти узагалі перебувають в енергетичному полі батьків. Ти можеш скільки завгодно читати їм лекції на тему «як правильно жити», але вони все одно будуть жити так, як живеш ти… Оскільки у нас дуже часто старші діти працюють «няньками» молодших, вони з нетерпінням чекають вільної хвилинки, аби зайнятися творчістю… Я теж: у мене в голові завжди «товчуться» картини, і найбільша мука — не мати змоги їх випустити на папір. Стоїш на дитячому майданчику, гойдаєш у візку дитину і знемагаєш від бажання малювати… Для мене картина — як ціль, і «пазлики» щоденних завдань — «зготувати, нагодувати, прибрати, попрати, погуляти» мають скластися таким чином, щоб я, усе зробивши, могла дійти до цілі. Мій «робочий день» починається з 12-ої ночі і деколи триває до ранку…

— Художники, котрі живуть зі своїх картин — правило чи виняток? Недарма у нас кажуть, що треба бути талановитим, аби намалювати картину, і геніальним, щоб її продати…

— Малювання — це дороге хобі. Страшенно дороге… Матеріали коштують чимало. Маленький тюбик фарби, котра не вигорає з часом, може вартувати і 750 гривень. А я не шкодую фарб… (Сміється, — авт.) У мене картини можуть важити і по три-чотири кілограми… А ще, аби втамувати свій голод до малювання, мені потрібно спробувати нові техніки. Завдяки інтернету я відкрила для себе європейські техніки малювання, побачила, що їх мистецтво на більш ніж півстоліття випереджає наше… Я зрозуміла, що мені треба дуже швидко та наполегливо працювати, вибрала свій напрям і в ньому розвиваюся, пробую багато нового. Коли по всій Україні відбулися мої виставки, роботи почали купувати за кордон, за рік вартість моїх картин збільшилася у десять разів. Це був прорив. Зрештою, оте кліше, що художник має бути бідним — це просто кліше. Та й хто вам сказав, що українські художники бідні?.. Хто хоче саме цю картину саме цього художника, той заплатить за неї її ціну. Зрештою, люди не купують картину, щоб мене як художника «виручити», віддаючи при цьому ледь не останнє. Люди не купують, скажімо, Гуччі, щоб допомогти бренду. Вони це роблять тому, що хочуть. Люди хочуть себе потішити. Мої картини нині є практично на усіх континентах. Не було їх хіба що в Австралії та в Антарктиді… Наприклад, кожна робота з моєї серії «Ангели Миру для України» потрапила в іншу країну. Це дуже символічно. Їх було чотирнадцять, нині залишилася тільки одна. Передостання картина полетить у Каліфорнію, в штаб-квартиру корпорації «Apple». Її купив їхній старший фінансовий аналітик.   Картини — це діти натхнення. Я нарешті навчилася їх відпускати, бо раніше мала такі принципові, улюблені картини, які малювала по більш ніж півроку, а потім не хотіла продавати. Крім того, для мене важливо, куди і до кого потрапить моя картина. Я вірю, що кожна картина має своє живу енергію і навіть може міняти долю людини. Тому на мені теж лежить відповідальність, аби жити чисто, щоб моя енергія була теплою, доброю… Коли у мене не той настрій, важкі думки, не можу підходити до полотна. До кожної картини підходжу так, ніби маю писати ікону…


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Ми повинні скасувати це необґрунтоване і злочинне рішення. Подорожчання газу для громадян не має відбутися...


Рубрика: Опубліковано: о 18:56


На хуторі Мартинівка на Бучаччині живе лише дві сім'ї - та й ті гніваються між собою ...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


У Тернополі з’явиться ще один парк. Сучасну паркову зону облаштують на межі вулиць Київська – Тарнавського...


Рубрика: , Опубліковано: о 16:00


«Подивилася на чоловіка — він був щасливий, що я взяла його прізвище. Так я стала Сіробабою»...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00


Повернути Україну в українські руки – це і означає передусім скинути ярмо олігархії...


Рубрика: , , Опубліковано: о 12:00



Теми дня
22 Жовтня
20 Жовтня
19 Жовтня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео